Новини Блоги Бізнес Оголошення Афіша Галерея Радіо "Кручі" Мапа Wi-Fi

Головна > Блоґи > Олекса

Олекса 20 липня 2011, 09:36

Теги статті: Документальне свідотство

Голосів: 2 02

	Всього коментарів: 20 Сторінка коментарів: 1
Олекса 20 липня 2011, 09:39 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Никифор Авраменко. "Спомини запорожця" Розділ - Канів. КАНІВ 2.П. 1919 року В товаровому вагоні, запханому до остатечності, доїхали ми до станції Миронівка. Речі мої і Федорова зостались в наших частинах. В Києві покинув я свою черкеску і був в гарній сірій бекеші, критій японським сукном, з чорним кара­кулевим воротником і баранячою тонкою шкірою під сподом. Був це подарок Коржа. Докупив ще разом з Федоровим добрі сині штани навипуск і хромові черевики. Разом з шаблею це був весь мій багаж. Розуміється, що були ще в ки­шенях пістолети. Зверху мав я добрий плащ тонкого брезенту. Саме був початок лютого 1919 р. перед моїми іменинами. Сільванські мали речей чимало в чемоданах і мішках. Приїхали ми коло півночі і з трудом впхались в невелику кімнату станції. Брудно, смердюче, засмічено. Сільванська на своїх речах з сплящим хлопчиком. Ми стояли куняючи до ранку. Люди в тісноті радили як могли. Хто сидів під сті­ною, спав, опершись, хто, щасливіший, - на лавці, інші протяглись під лавка­ми, більшість стояло. Пам'ятаю дідка, що саме сидів під стіною проти п. Олени. Він спав і, не перестаючи, чухався. Руками, спиною, всім тілом. Здавалось, ходе на ньому вся шкура. При тім хропів несамовито, голосно свистів носом та чухав­ся по-звірячому. Олена Михайлівна з жахом дивилась на дідка, котрого живим з'їдали воші. З очей їй текли сльози. Не можна було тут нічим допомогти... Дивився і я на цього нещасного дідка. Мучиться, а спить як камінь. Гіркі думки про народну долю. Руїна. Бушують по Україні численні ватаги "батьків отаманів" під різними прапорами і гаслами. Майбутнє закрите заслоною. Шарпають сусіди. А ти, мій народе, терпиш і... спиш, чухаєшся і спиш, пожираємий всякою нечистю. Чи найдеться хтось благословенний, що тебе збудить? Чи схватишся на ноги і в огні спалиш нечисть, котра не дає тобі покою? Рано їхали ми санками в Канів, дороги коло 40 км. Слухаю назви сіл, річок, через які переїжджаємо. Скрізь - історичні печаті минулих віків... Рось, Росава, недалекий Корсунь, Богуслав, Маслівка. Увійшли вони в історію, поезію і літературу. Тут, на границях Київської княжої Русі стала охорона. Од степових хижих кочівників боронили княжу Русь легендарні богатирі Ілля Муромець, Добриня Нікітич та Олексій Попович. Тут лилась козацька кров в боротьбі за Волю. Над цими річками, Дніпровими дочками, стояли табором полки славних гетьма­нів Павла Бута, Остряниці, Хмельницького, Дорошенка, Сірка, славного кошового. На цих землях спалахнув полум'ям останній акорд оружного чину козаць­ких часів - Коліївщина. Було колись... А що тепер? Канів - невелике повітове місто на високім лівім березі Дніпра. Розкинувсь широко по взгір'ях, балках, байраках. Місто не має ні однієї рівної вулиці хоть на сто кроків. Найоказальшою будовою є тут старинний собор з початку XI віку та рядом в'язниця, кажуть, з частини колишнього замку. Решта - переважно звичайні українські хати, більші чи менші. З цегли. Всере­дині міста з п'ятнадцяти будинків адміністраційних мурованих, один дуже гарний і великий, пара красивих вілл з балконами. Коло 1 1/2 га парк. Чимало садів. Взагалі, кругом багато зеленого, тепер під снігом. Дніпро протікає в 1 1/2 км од середини міс­та. Через нього перекинуто два мости. Один розвідний, стратегічний, збудований в 1916 р., другий - залізничний, ще недокінчений. Має тут проходить залізниця зі ст. Гребінка до Миронівки. Тепер доходить до мосту з лівого боку. Там село Липлява. У Федорових спіткали нас привітно. Мають вони дві хати і гарний культур­ний садок - гордість Луки Семеновича. Більшу хату під бляхою займав учитель рисовання. Там зайняли і ми з Дмитром гарну кімнату з окремим входом. Сільванським найшли зразу половину дому близько центру. Лука Семенович середнього зросту, плечистий, худощавий, жилавий, з чор­ними блискучими очима, літ під 50. Знаменитий садовод, охотник і рибалка. Дуже спокійної вдачі і поважного поступування. Працював він на невеликій посаді в акцизному уряді. Тепер, не маючи праці, жив з саду, рибацтві і охоті. Мав дуже добрі дорогі двостволки. Стріляв без промаху. В другій хаті жили в більшій половині Лука Семенович, дві дочки 12 і 14 літ Зіна і Соня, хлопчик Олексій 4 літ та невінчана дружина Наталка, мати Олексія. Дві старші, Настя і Гаша, 20 і 18 літ, мешкали в меншій половині. З їх усіх малий Олексій був викапаним Лукою Семеновичем. Дмитро був моїх літ, невеликого зросту, окоренкуватий, міцний, з широким лицем і коротким, трохи піднесеним на кінці носом. Веселої вдачі, любить добре одягтись, акуратний і опрятний. Він скінчив школу садівництва та огородництва. В армії дослуживсь чину штабс-капітана і ордену св. Володимира. Знаний був з того, що міг дуже багато випить горілки без наслідків. В полку у нас уважався за доброго к-ра сотні. Дід його був чуваш. По ньому у Дмитра зріст, будова і лице. Дід одбував в Каневі військову службу, женився і осів на місті. Сини Лука і Тарас Семеновичі уда­лись в матір. Дмитро, Настя і Зіна - в діда. Умовились ми харчуваться разом, мав я запас грошей ще з Запорожжя. Могила Шевченка на Чернечій горі знаходиться нижче Канева. Першого вечора пі­шов там, легко напитавши дорогу. Дерев'яними попсутими сходами піднявсь я наверх. Наліво - не дуже велика хата під солом'яною кришею. Хата-музей. Невідлучно пе­ребуває в ній сторож-опікун Іван Ядловський, поважний високий дід, літ на вид 60. На праву сторону на Великій Могилі біліє високий хрест. Сама могила має форму двох зрізаних пірамід, на більшій менша. Виходиться під хрест камінними східцями. На хресті внизу бронзова таблиця з написом "Шевченко". З могили одкрива-ються на десятки кілометрів простори Лівобережжя, в ясний день біліє в Пере­яславі собор Мазепи і видно добре Виблу могилу по ліву руку, а по праву - далекі Дніпрові біги. Все, як заповідав Кобзар. Присівши на лавці під могилою, глибоко замислився. В тиші зоряної ночі, величі, достойності міста, під білим хрестом, переби­рав міста віщих слів Великого Тараса, в надії найти відповідь на гнітючі думки: "Що робить? Куди йти? Де схована правда?" Розпаленими каплями падали на душу слова: "Свою Україну любіть. Любіть її во врем'я люте. В останню тяжкую минуту, за неї Господа моліть!..", "Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужому научайтесь, свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, того Бог карає...", "Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали!.." "Я так Україну люблю, що проклену самого Бога, за неї душу погублю..." "Вставайте! Кайдани порвіте і вражою, злою кров'ю волю окропіте". Яка велика сила віри, одчаю і надії в цих словах тяжких, гарячих, повних болю і муки. Міцнішав мороз, щипав за лице, а я того не чув. Далі лізе в голову: "Б'ють по­роги. ..","Було колись на Вкраїні...","Катерина","Наймичка"... Ще щось пригадую з пам'яті. Поглянув в зоряне чисте небо і на хвилю задививсь. Віз показує північ, коли поведеш оком од задніх коліс далі, там наткнешся в Малому Возі на яснішу зірку півночі. Стоїть на однім місті вічно, нерушимо. Сторінкою пробирається куп­кою Волосожар. Чумацький Шлях туманною пеленою тягнеться на південь. Одхо-де однією частиною на схід, на Дон по рибу, а та, що далі пішла, - то в Крим по сіль. Он там червоніє зоря Марса, стародавнього бога війни. Ще в іншім місті -найясніша зірка зимова Сиріус. Невільно думки скерувались в інший бік. Дещо учив, читав, цікавився астро­номією. Відомо, по верхах. Тепер починаю пригадувать і уявлять те, що бачу. Чумацький Шлях, міфологічна молочна дорога старожитніх греків ,- то ж то сотні мільйонів сонячних систем! А оті тисячі розкиданих зірок, "Божих очей"! Це ж все - світи неосяжно відда­лені. А що за ними сховано? Всі вони мають свій неомильно визначений шлях і ніколи з нього не зійдуть. Ні окремі планети, ні сузір'я, ні сонячні системи. Для людського розуму дано мікроскопічну частинку знання космосу, і та частинка містить в собі таку велику надію на розгадання безконечності, як сама безконечність. Певним остається закон небесної механіки, керуючий рухом Всесвіту з най-докладнішою стислістю, непомильно. Знову вернувся до дійсності і свого болю. Стало легше дихать, пройшов біль. На невеликій планеті, крупинці Всесвіту, я - найменша пилинка, що живе непомітний момент в вічності Буття, - маю своє особисте призначення, як Зем­ля - орбіту. Призначення це каже пройти свій короткий життєвий путь, не схо­дячи набік, прожить чесно. І пізнав в глибині свого єстества значення таємничого слова "Бог". Буде це Вічний Закон Руху і Буття, закрита перед людиною Найбільша Мудрість, всезнаюча, скрізь перебуваюча. В нас самих і в травинці. Людині дано іскорку пізнавання, творіння і чуття Краси та Величності. Все проходе, минає, виконує своє призначення, свій путь. Колись замре Зем­ля, потухне наше Сонце. В безмежності Всесвіту, на інших, незнаних, не розгаданих людиною плане­тах, інших сонячних системах, так же можуть жить істоти, може, вищої од люди­ни досконалості. Може, більше знають про Землю, про людину. Нерозгадані таємниці криє в собі Закон Буття, Небесна Механіка. Бог! Його істоти людині розгадать не дано. Присутність Божу і Премудрість можна від­чуть. Не всім. Можна єдине вірить і дякувать за крихітку одкритої правди. Там, на Великій Могилі, під білим хрестом, став я на коліна в найвищій по­корі і з почуттям безмежної вдячності. За повернений спокій, рівновагу і зро­зуміння своєї дороги. Рано старий Ядловський підійшов глянуть, чи не заснув подорожній коло могили. Без сну просидів там хіба 14 годин. З іншими мислями, свіжий, радісний вернувсь я до Дмитра, котрий не на жар­ти непокоївся моєю довгою відсутністю. Іншим я став, здавалось. Постановив попрощатись з військом, придивиться ближче людям, чого хочуть, якої власті хотять, свої дальші починання од того узалежнив. Легше стало дихать і на душі веселіше. Умовились з Дмитром і Сільванським, щоб в розмовах говорили, що війсь­ковий технік, спеціаліст по будові телеграфних ліній і мостів. На своїм убранні написав на підкладці "Н. Авраменко, технік зв'язку і будови мостів". Постановив весною пробираться додому, коли на те позволять умови. Канів, положений далеко од залізниці, жив своїм власним спокійним життям. Військові події оминули це місто. Власть справувала городська управа. Коопе­ратив трохи торгував, торгували жидівські невеликі лавки. На базар продавать приносили різні молочні продукти, печений хліб, трохи м'яса, сала і... самогон. Дешево можна було купить цукор. Кругом було багато цукровень. В місті нормально велась наука в гімназії і вищій початковій школі, в котрих училась молодь з міста і сіл, різної національності і релігії. Далі на повіті влада була місцева - волості, сільські управи і старости. Міс­течка Богуслав, Стеблів, Ржищів, Корсунь, Степанці мали поважно розвинутий промисел, цукровні, суконні фабрики і кожевні. Там великий процент населення становить фабричний люд, пролетаріат. В Каневі ніякого промислу не було. Окремі одиниці гарно виправляли шку­ри на кожухи і чоботи. Шевці шили гарну і міцну обув.
Олекса 20 липня 2011, 09:40 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Населення мало щобільше 3 000, було мішане. 70% становили українці, 10% -поляки, 10% - жиди. Решта - росіяне і дві сім'ї німців. Канівські міщане в більшості мали трохи поля, праця на землі була головним средством їхнього життя. Декотрі літом трудились риболовством, а зимою - ви­робом шкір, шиттям кожухів і чобіт. Спотикав тут величезні сім'ї. Чи то благодатний клімат, чи тверезе зрівнова­жене життя, чи вже такі плодючі роди, одначе у Грінченків і Цапів було по 24 дітей! Оселившийся тут старовір Журавльов мав 12 синів і дочку. Та яких! Одно в одного атлетичної постави і сили. Говорю про тих, що знав і бував. Але чув, що 10-12-15 дітей траплялось багато. До речі, припоминаю прізвища добрих знайомих: Цапи, Грінченки, Ярмоли, Притоцькі, Кущі, Крижановські, Олександровичі, Стокози, Хрулі, Гребінки, Глух-манські, Усниські, Смольські, Холодні. Були дві сім'ї і Авраменків. Було кількох старих військових, котрі багато літ працювали тут в військовій повітовій команді. З їх пам'ятаю тільки полковника Добровольського. Канів не переживав великих революційних заворушень. Не було помітно впливу партій. Люди твердо тримались старих звичаїв, глибокого національного почуття, палко кохали свій край. Іншої мови тут не було, як своя. Навіть жиди тут були якісь інші, ближчі і свійські. Всі ставали тут канівчанами. Той місцевий патріотизм можна порівнять до мешканців Одеси, де багатонаціональна маса є передусім одеситами. Тут витав віщий Дух Кобзаря. Всіх збратав, всіх зрівняв. Як одголосок минулого, була певна малозамітна різниця між канівчанами і "тогобочанами" - полтавцями з лівого берега. Там було більше русявих, тут -темноволосих. Кожухи, шапки і свитки - іншого крою. Канівчани звали полтавців "тогобочанами", "гетьманцями", а полтавці канівчан - "польщуками". Помалу Дмитро почав знайомить мене з місцевою молодіжжю, хлопцями, дівчатами. Почали ми ходить вечором десь на вечорниці. Переважно хлопці нашого віку. Бувші фронтовики, чимало старшин. Тут це різниці не робило. Всі рівні, всі товариші, канівчани. Почали і в гості запрошувать, а тим самим приймали до гурту як свого. Найчаще бував я в сім'ї Журавльових. Родина велика і оригінальна. Вони старовіри. Батько - кремезний, могутній, 60-літній, з бородою до пояса. Мати -дрібна, тілиста, завше убрана в темні сукні. Дванадцять синів і дочка Наталка, всі в батька, як дуби, всі атлетичної сили, спокійні, добродушні і роботящі. Як скрізь заведено у старовірів, мали свою баню, де приходилось і мені часто париться. Навіть віники були березові. Вся сім'я працювала на землі. Жили Журавльови окремою оселею на захід­ній стороні міста, за солідною високою огорожею. П'ятеро старших служили в військові, були на фронтах. Найстарший Василь вернувся заслуженим підпрапорщиком. Середній Андрій одбув службу в Чорноморському флоті, на крейсері "Кагул". З ним я близько зійшовся, добрий хлопець, дуже гарний з виду, збудова­ний класично. Старі заховали мову і звичай російсько-старообрядний,не піддались канівсь­ко-українській асимілізації. Молоді цілком зукраїнізовані. На землі розводили Журавльови багато соняшників, конопель, льону, сіяли квасолю, горох, сочевицю, садили цибулю, часник, моркву, петрушку. Мали і баштан. Жили незалежно і достатньо, провадячи промислово-торгове землеробство. Ніхто не курив. Цікаво було те, що хлопці старші були нежонаті, а Наталка - красива, весе­ла, працьовита, з добрим голосом, спокійної вдачі - не найшла собі пари. Мала 19 літ - на порі. Любив я бувать на вечорницях. Співали тут чудово. Голоси підібрані, ніж­ні дівочі, сильні парубоцькі, артистично наставлені, прямо чарували знаними і не знаними мені піснями. Танці під свій струнний оркестр, скрипку з бубоном давали повне естетичне задоволення, особливо сторонньому. На вечорницях, завше зібрані, сідали до столу. Хлопці приносили випивку, а дівчата - закуску. Випивка - самогон - була тоді широко розповсюджена. Гнали з цукру, мелясу, житнього борошна, картоплі і солодких цукрових буряків. Знані були "винокури", продукуючі першорядний "первак" на 90°, маючі приладдя до очищення - дистиляції продукції. Мало хто не продукував до влас­ного ужитку смердючого ошоломлюючого напою. Проте пили все, що на столі. Я до цього часу мало був обізнаний з горілкою. Була мені противна, не чув ніякої приємності од чарки і не знав значення слів "п'яного", "підпитого". Бачив, як то виглядає, і завше мав огидне почуття до п'яних людей. Сталось тепер, що і я напився, і то неабияк. Запрошено мене з якогось приводу до малознайомих, що жили близько Журавльових. Стара простора хата на дві половини. В дворі - звичайні господарські будови, порядно утримані і поставлені. Хазяйновиту руку видно в доброму плетеному огородженні, міцних воротах, гарному ґаночкові з двома ступенями. В "світлиці" - надзвичайна чистота, якась невловима уроча достойність. Ар­тистично вишиті і мережені білосніжні рушники навколо старих кутих ікон, на вікнах і над портретом-копією Шевченка доброго художника. Великий стіл, накритий скатертиною тонкого полотна, багато мереженою. Кругом - звичайні дубові лави блищать, як поліровані. Нігде ні порошинки. Перед образами спокійно червоним огником світиться лампадка. Невелика лампа дає мало світла. З керосином скупо. Сім'я невелика. Старенька бабуся. Хазяїни, двоє синів і молоденька красуня-дочка. Всі убрані як в свято, хоть день був буденний. Після привітання і недовгих балачок подано вечерю і запрошено до столу. Як гостеві, дано мені почесний куток під образами. Попросив зайнять його бабусі, з огляду на вік, а сам умостився поруч, маючи господаря по правій стороні. Був він знаний як знаменитий винокур, хоть горіл­кою не гандлював. Поставили мене в клопіт пляшки з різноцвітним напоєм. Одмовить чарки не годиться, а пити не люблю. Вечеря була смачна, середньоміщансько-господарська. Завважив немало книжок на полицях. Молодший син скінчив гімназію і жде спокійнішого часу, щоб їхать в Київ учитись в вищій школі. Щось після двох звичайних чарок бабуся дала знак рукою. Передо мною по­явився чималий корячок. Налила його по вінця сухою рукою бабуся і просила випить обов'язково. Не міг одмовить, випив. Хороший аромат і смак добрий. Корячок був для бабусі і всієї сім'ї великою дорогою пам'яткою. І цей стіл, і лава, на котрій сиджу. Коли бабуся була молодою дівчиною, за цими столом, на цій лаві сидів Шев­ченко і з цього корячка пив "калганівку". Любив він горілочку. Тоді і місто виби­рав для своєї могили. "Ось спробуй, синку, калганівки!" "Сьогодні минуло 105 літ, як Він народився, а завтра мине 58 літ, як помер", -додав господар, вставши. Встали всі, перехрестились і знову посідали. Випив і зеленої калганівки. Налив­ки на первакові міцні. Корячок містив добру шклянку. Зробилось легко, весело. Потепліло всередині. Здається, обняв би всіх людей! Заспівали ще пісень, Шевченкових творів. "Заповіт", "Реве та стогне", "Тополя", "Думи мої". Гарно про­декламував молодший "Чернець". Бабуся ще розказала, що приїжджала в Канів і в неї була Ликера Полусмаків-на, з котрою Шевченко мав одружитись. Вона жила вдовою і померла в недале­ких Степанцях. Так ото прийшлось упитись перший раз в житті.
Олекса 20 липня 2011, 09:41 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	1О.III. 1919р. Буваючи не в одному сімействі і товаристві, пізнавав щораз краще Канів і канівчан. Виспортований, повний здоров'я і сили, доброї постави, чув, що був гостем бажаним. Одівався достатньо, скромно. Любив пилять і рубать дерево. Сам напрошувавсь на таке заняття. У Федорових напиляли і нарубали з Дмитром на два роки. Для Журавльових треба було приготовить не менше 100 м3. Там, власне, ходив щотиждень. Дере­ва навезено багато з близьких лісів. Наше денне завдання з Андрієм - напилять і скласти 10 м3 переважно грабу і дубини. Трапилось раз, що не було дома Андрія. Тоді Наталка запропонувала, що ста­не за нього. Стала і пиляла знаменито, 10 м3 уложено. Тоді несподівано схватила мене, як кліщами, в оберемок і піднесла вгору! А вага моя була більше 5 пудів. В відповідь і я її підніс, але такої сили в дівчині не сподівався! Була вона ви­сока і струнка. Стало зрозумілим, чого така дівчина не має свого хлопця. Видно, не один пересвідчився в вазі її кулака. Кілька місяців пізніше Наталка вийшла заміж, а мені довелось буть на весі­ллі дружбою. Молодий - білявий, смирного виду і ніжної будови - підпив за столом і, вид­но, не будучи привичним, трохи ослаб, "розклеївся". Наталка встала, взяла свого судженого на руки, притулила, як мати дитину, і понесла з кімнати. Гострий на язик другий дружба крикнув: "Наталко, несеш на заріз?" Та в две­рях повернула голову і показала язик! І старі, і малі мало не попадали од сміху! Доходили вісті з Києва, там власть червоних. На захід і південь одійшли час­тини армії Директорії. Республіка Зеленого в Трипіллі, республіка в Переяславі Хрустальова-Носаря, ще якісь республіки в Україні. А Канів жив по-старому, чекав своєї долі. Якось після обіду Дмитро ліг спать, а я вибрався до міста. Було досить тепло, сухо. Сніг зник. На ногах черевики і штани навипуск. Цивільна людина. В кише­нях бекеші - пістолети про випадок. Коли одійшов з півсотні кроків, несподівано з міста вискочило з десяток кіннотчиків. Коні добрі, їздці 20-25 літ, в руках рушниці, шабля не в каждого, кудлаті шапки з червоними верхами, хто в шинелі, хто в куртці, а всі з шпорами. Звертать нікуди. Силюсь на спокій, руки в кишенях переставили безпечники на готовність. Тільки спокій... "Ану, стій! Куда йдеш?" - питає старший роз'їзду. "До міста". "А хто ти такий, що робиш?" "Я людина, робить нічого не роблю, бо немає ніякої власті. Працював техніком, тепер жду, коли знову підуть роботи". Сказавши, подививсь на залізничний міст. "Де ж ти живеш?" - "Ось, в першій хаті". - "Сам живеш?" - "Удвох на кварти­рі". - "А ти часом не охвицер?" - "Ні, я технік". Всі дивляться критично. Старший глянув на черевики. "А ви ж хто будете?" - питаюсь. "Ми - Красна армія". "Нарешті прийшла власть, а то живемо в непевності. Тепер і міст скоро зробиться". "Іди, де ідеш, та довго не барись. Краще скоріше вертайся." Не поспішаючи і не оглядаючись, пішов я дальше, не розуміючи, чому мене не обшукали. Було б погано. Може, забив би двох-трьох, та, певно, й самого б убили. Круто повернувши вліво, увійшов в яр, що йшов під садом Федорова. За пів­години зайшов до себе. На вішалці немає мого гарного плаща. В кімнаті коло столу сидить і смокче цигарку Дмитро. Кинув оком навколо. Зникли з ліжок покриття, з стін - палатки, Дмитрова польова торба, бінокль, немає і мого гарного військового френча з написом на підкладці "технік". "Були гості?" "Були. Забрали моє і твоє. Мовляв, "казьонне"! Ще питались, чи тут живе парнишка в сірій бекеші? Хто він такий?" Дмитро сказав, як умовлено. Коли про себе признавсь, що був штабс-капіта­ном, гості заніміли, як стовпи. "Чого ж ти не утікав?" "Од кого і куда? Був три роки на фронті, на передовій позиції, вернувся, по­магаю дома. Чого маю утікать?" "Побачили торбу, бінокль, твої плащ і френч, почали примірять перед дзер­калом, навіть посперечались, хто візьме. В кінці забрали пледи з ліжок, поздира­ли палатки, і тільки їх бачив". Дмитро боявсь за мене. Значить, прийшла Красна армія. На собі це відчули. Не значить це, що таке і командування чи влада. Кіннота завше грабує, особ­ливо козаки дальше од начальства. Треба подивитись, ближче пізнать, що за лю­ди, може, з ними можна буде ужитись. Рано в місті - оголошення про установлення радянської влади. Підписи -Федоренко, Дорошенко, Кузьменко. Всі з м. Таганчі коло Корсуня. Оголошення в російській мові. Канів притих, насторожився. Вечором не чуть співу чи музики. Дівчата і Лу­ка Семенович ходили довідатись, що діється в місті. Декого арештовано. Кооператив ограбовано. Поза тим мало кого видно на вулиці. Ніякої торгівлі. Появилось трохи піхоти в казармах коло Федорових через провалля. Вночі деколи чуть в місті постріли. Арештування продовжува­лись, переважно ненадовго. За два-три дні арештованих випускали. Йшла весна. Ми планували рибальство. Помалу на базарі почало появляться дещо на продаж. В глечиках - молоко, сметана, лежали паляниці. З-під поли - сало, м'ясо. На возах під сіном - самогон. З Степанців, Тростянця, Ржищева - жовтий цукор в мішках. Не чулось певності часу і влади. Можна було ствердить загальне п'янство. Пила власть, пили військові, пило все населення. Сільванського і нас з Дмитром не трогали. Одначе зброю ми по­ховали, сиділи переважно в другій хаті, ночували в себе рідко. Так тяглось з три тижні. Якось рано Семенович побудив: "Вставайте хлопці! Прийшла нова власть!" -"Хто, звідкіль?" - "Кажуть, українська національна. Ліплять оголошення!" Наско-ро снідаєм, Лука Семенович підганяє: "Підіть, подивіться, що і як. Ви краще роз­беретесь". За годину були ми в місті. На майдані коло собору громади людей. Дехто в шапках з шликами. Різна зброя і вік різний. Переважають в середнім вікові 30-40 літ. В польовій кухні щось вариться. Зноситься здобута зброя, небагато рушниць, два кулемети "мак­сими". Чуть плач, крик, біжать люди до тюрми. Там лежать 12 розстріляних. Все молоді хлопці, сини місцевих заможніших міщан. Серед них декого знав. Гімназисти, двоє студентів. Хороші, трохи запаль-чиві, як каждий, хто вступає в життя. Нічого нікому злого вони не зробили... На північнім обриві над Ситниками -червоні плями на рештках снігу. Кров невинних. Кому ця кров була потрібна? Злу пам'ять залишила радянська влада. Читаю оголошення: "Установлюється влада Української Народної Республі­ки. Оголошується мобілізація старшин і підстаршин". Запис ведеться в штабі. Там розгорнений жовто-блакитний прапор. Підписано: Головний отаман повстанців Канівщини Трепет. Курінний отаман /-/ Трепет. Окремо стояла сотня кінноти. У неї на прапорі - "Нехай живе Радянська Са­мостійна Українська Соціалістична Республіка!" На червоному полотнищі біли­ми буквами. Тут командує Дяченко. Керуємось: Дмитро до Трепета, я - до Дяченка. Не все для нас зрозуміле. Вигляд кіннотчиків гарний. Убрані в одинакові куртки і штани з стеблівсь-ких фабрик. Коні добрі, сідловка фахова. На око всіх коло 60 шабель, майже каж­дий має, крім карабіну та шаблі, ще і пістоль в кобурі. Тут потрудився немало добрий кіннотчик. Частина невелика, але добра, коли і дисципліна така. Розмова моя з Дяченком була коротка. Був він мого зросту, стрункий, худощавий, чорноокий. Чулась в нім воля і рішучість. На моє запитання, чи він разом іде з Трепетом, сказав: "До часу разом". По­просив пояснить, як це розуміть. Мовчки показав на прапор. Кажу, читав, а не все розумію. "Ото наше стремління і вся програма. Хто знає і читав "Капітал" і "Маніфест", той зрозуміє, де маємо йти і чого держаться". "Значить, те саме, що Совнарком?" "Так, тільки Совнарком в Росії, а у нас - свій Радком!" "А кого до себе приймаєте?" "Провірених, одданих нашій мислі, або за порукою трьох вивірених". Я бачив, як прислухаються нашій розмові кіннотчики, як оцінююче дивлять­ся: або зичливо, або критично. Взаємним уклоном ми попрощались. Ще раз кинув оком на добру кінноту. В словах Дяченка було багато спільного з Винниченком. Соціалізм у каждо­го з пристосуванням до вдачі, характеру історичних дій каждого народу. Може, тут правда? Ким був Дяченко в звичайнім житті, не довідався. Що був добрим кіннотчи-ком, переконався своїми очима.
Олекса 20 липня 2011, 09:41 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Дмитро побув в штабі отамана Трепета. Розстріл дванадцяти молодих канів-чан так струснув людьми, що до повстанців записалось немале число наших зна­йомих, військових і невійськових, молодих і старших. Завтра будуть хоронить розстріляних. Частина повстанча неподібна до регулярного війська. Настрій бадьорий, але можна зорієнтуваться в непевності, що далі робить. З загальної ситуації говориться про бої на заході війська Директорії з Червоною армією. Там повстанці мають в разі чого пробиваться. За цукор, спирт і самогон міняються в селах набої. З тим пішли до Сільванського. Три голови - не дві. Радились коротко. Не час зніматься з міста. Обережність і спокій. Минає тиждень. Лука Семенович входе і гукає: "Знову ніякої влади немає. Повстанці вночі незамітно вийшли, а червоні не прийшли". Прийшли, одначе, на цей раз в поважній силі. Рано, виглянувши у вікно, ми побачили п'ятеро з рушницями на вулиці проти фіртки. В друге вікно, що вихо­дило в сад, видно багато в шинелях. Садом прийшла Гаша. Прийшов з Полтавщини Богунський полк, командир Лопаткін. Всі дороги обставлені патрулями. Кажуть, мають перевести трус, не минаю­чи ніякої хати. Хоть, здається, боятись немає чого, проте бачили люди, як ми ходили між повстанцями, розмовляли. Ми бачили дванадцять невинно розстрі­ляних. .. Краще зійти з очей. В сінях стояв мішок жита до млина. Млин при дорозі на Степанці, од нас - півкілометра. Дмитро має вийти через мешкання учителя до сестер, а я взяв на плечі мішок і вийшов на вулицю, дума­ючи полем пройти на вітряк. Вартові з зацікавленням глянули в мій бік: "Куди йдеш, що несеш?" "Несу жито до млина" "А убравсь, як на весілля!" "Бо з млина піду до своєї дівчини". "Угу... зостав дома жито та вийди до нас. Зараз!" Робить нічого, вертаюсь, ставлю мішок в сінях, виходжу. "Заведи його до ротного, хай з ним поговоре". Ідем до казарм.за проваллям. В невеликій нетопленій кімнаті на ліжку лежить в шинелі і в шапці моїх літ ротний, закинувши руки назад за шию. Вислухав конвойного мовчки, одіслав і довго придивляється, не міняючи виразу стомленого інтелігентного обличчя і пози. Нічого не питається. Нарешті: "Ідіть. Жита не треба нікуди носить. Сидіть в хаті і не виходьте". "Так борошна на хліб треба і мельник договорений жде". "То надіньте що інше. Шкода в такій чумарці нести так далеко брудний мішок". Зробив до нього крок і глибше глянув в сірі, ніби насмішкуваті очі: "Дуже дякую Вам за раду. Може, спіткаємось коли, подякую, як зможу". Ротний нетерпляче махнув рукою: "Іди, чоловіче наївний. Розумію тебе доб­ре. Зникай..." "Ну, що тобі сказав ротний?" - питає той старший варти. "Що ж мав сказать? Вислухав і позволив нести жито на млин". Накинувши на чумарку стареньку учителеву накидку, пішов з мішком до вітряка. Хто носив без привички більший тягар далеко, той зрозуміє, що значить перти 100 кг без спочинку півкілометра. Знявши мішка перед здивованим Семеном Григоровичем Ярмолою, почув себе легким, ніби крила виросли! З млина пішли ми разом в Копані, що розкидані внизу і широким яром тяг­нуться далеко. Тут облава нічого не вдіє серед левад. За три дні, як гостював я у Ярмолів, полк рушив десь дальше ліквідувать повстанчий загін Трепета, до котрого на хвилю вертаюсь. В часі Гетьманщини по містечках і селах появились середні школи. В с. Потапці на Канівщині гімназію одкрив Трепет, людина енергійна, авторитетна в своїй околиці, патріот України на взірець канівчан. Був директором. Найшов учителів, людей з вищою освітою, а серед них - і молодшого брата. Розу­міється, мав зв'язок з Директорією і признавав її за вищий орган Укр. Нар. Республіки. Чи був військовим, не знаю. Його загін скоро розпорошився, селяне і канівчане повертались в більшості до­дому або пристали до загонів інших "отаманів". Трепет остаточно виїхав за кордон. Дяченко попав до Григор'єва. Згинув після бунту, застрелений Тютюнником, начальником штабу. Шкода було чомусь його, як почув далеко пізніше. Вернувшись до себе, довідався цікавих і важних новин, що стались за три дні. Оголошено мобілізацію б. офіцерів. Приступлено до організації караульно­го батальйону та численних помічних урядів. Нікого не арештовано і не було ревізій та трусів. На волості і села пішли накази доставлення продуктів і коней для військових потреб, адміністрації і шкіл. Попередні Федоренко, Кузьменко, Дорошенко - зно­ву на ключових посадах. При них нові незнайомі дорадники. Зібрання, віча, організація нового. Сільванський і Дмитро зголосились, як і всі канівчани-офіцери, що не пішли з Трепетом. Маючи на думці повернутись додому, зостався я збоку як технік. Непередбачена несподіванка. Сільванський призначений начальником мо­білізаційного відділу. Дмитро - головою комісії одбору коней! Хто зголошувавсь до праці, щось доставав. Коло залізничного мосту помалу рушала праця. Почала працювать пошта, телеграф, скарбовість. Каждий працюючий почав діставать приділ продуктів. Це було важним в тім часі. Платня маленька. Гроші ходили всякі. Царські, керенки, гривні, карбованці, нові совітські. Була надія, що життя увійде в своє русло, може, заспокоїться з часом, і можна буде жить і бути корисним для рідної справи. Поступив і я в Військовий комісаріат, в мобілізаційну комісію. Був в ній був­ший суддя Мальцев і якась незнайома симпатична дівчина. Безпосередньо під­лягали ми Сільванському. В комісаріаті були ще відділи, а над усім - військовий комісар Федоренко, молодий, невеликий зростом, непоказної будови, син бідного рільника з Таганчі. Тільки очі його виразисті, сині і глибокі, горіли зсередини блакитною іскрою. В розмові був ніби трохи соромливий. Проте говорилось про Федоренка з обе­режністю і боялись. Рядом з нашою кімнатою містився відділ господарчий. Було в ньому з десять осіб. Виділялось тут двоє не з канівчан. Завідуючий Пушкарьов -добре одітий, з гарними вусами і старанно утриманою бородою, взагалі, краси­вий і елегантський, та його заступник Лобанов - повний, червонолиций, певний себе, як і завідуючий, добре одітий. Обидва з підкресленим презирством ставились до всього українського. Для мене були антипатичні і противні. В урядуванні все велось по-російськи, на вічах і зібраннях також мови виголошувались так само. Вносило це дисонанс між на­селенням і уважалось за чуже. Цим треба пояснювать труднощі хоть би з організацією караульного бата­льйону. Не перевищував він 200 людей, все з повітових містечок. В організації урядів, на вічах, зібраннях багато рухливості і енергії вносив приїзний Гусєв. Другим замітним був тоже приїзний Фурманов. На Дніпрі почали ходить пароплави. Сполучення з Києвом усталено нор­мальне. Невеличкий пароплав "Канів" щодень ходив в Черкаси. Щодень приходили газети, а з ними новини, тривожні і грізні. Далеко було до спокою на Канівщині і на Україні. Взагалі на цілій території Росії йшла війна. На Дніпрі показались озброєні пароплави. Спереду і на кормі - 3 польові гармати та кілько кулеметів на каждім. Ходи­ли по 2-3 вниз і вгору ріки. З ними броніровані скороходні катери з кулеметом або малокалібровою гарматкою. Пам'ятаю свято 1 Травня. Саме тоді на Дніпрі при стратегічнім мості пристали два бойові пароплави Дніпровської флотилії. В святі брали уділ матроси, а на трибуні виступив командир флотилії Полупанов. Раніше прийшлось мені чути Полупанова. Тоді - стрункий, худощавий мат­рос в безкозирці, з чорноморськими георгієвськими стрічками, з палаючими фантастичними очима. Його мова не була мовою трибуна, не була складною. Очі говорили про готовність на все і про віру в свою правоту. Тепер це був повний лицем і тілом мужчина, в адміральськім мундирі і шап­ці, оздобленими золотими шнурами і нашивами. Не хватало погонів з чорними орлами та хромових чобіт на ногах. Кажуть, він шалено відважний в бою і дбалий для "братішків". На мою думку, ці кораблі більше діяли на психіку. Добре поставлена і замас­кована звичайна гармата могла послать на дно корабель двома-трьома гранатами. Практично флотилія могла чинить в прибережних містах і селах як транс­порт десанту. На тлі місцевого начальства та червоноармійців караульного батальйону, матроси з своїми командирами і червоним адміралом Полупановим виправкою, одягом, молодецьким виглядом різнились, як небо і земля! Дійсно, зразкова військова частина! Чулось керуючу руку і дбалість. Тим часом - чимдалі тривожніше. Велике село Македони одмовило давать продукти. Інші ближчі села також прогнали продовольчу команду. Вирушив там майже весь караульний батальйон. В часі цім з лівого берега пройшов через Канів повстанчий загін в кілька сотень. Спалив понтони розвідного мосту, спалив в урядах папери і зник. Нікого не вбито. Весь перехід зроблено вночі, що за повстанці - ніхто не знав. Свідком залишивсь перерваний міст. Вернувся з Македонів батальйон, нічого не зробивши, з поважними стратами. Заворушивсь отаман Зелений в Трипіллі. Переривався рух на залізниці в Київ. В Канів приїхав червоний генерал Подвойський. Добре пам'ятаю цей день і приїзд. З малесенького автомобіля коло Військового комісаріату висів 40-літній чо­ловік, одітий в військову блузу і штани, акуратно підперезаний, в шапці з черво­ною зіркою. Виправка і хід військового. За ним - наш Дорошенко з наганом в руці. Саме стояв я серед малої групки при дверях, а той воде по нас дулом. Невелика, наївна охорона. Подвойський мовчки нас минув, приклавши руку до дашка. Ніхто не знав приїхавшого. Одначе ми раніше випростувались, як перед начальством. Автом ще ніхто не був. Андрій Журавльов, що стояв рядом в напівматроськім убранні, скоро дові­дався, що це командуючий Українським фронтом Подвойський. Хто б поду­мав? Як матрос, Андрій мав у влади повне довір'я. Скоро потім приїхали сапери з Києва. Обвели окопами, поставили загороди з колючого дроту. Підвели рови сполучення, кулеметні гнізда. Провадив тут роботу б. сапер поручик Муратов. Позиція вибрана і виконана дуже добре. Всі підступи до міста - під перехрес­ним огнем. Дві добрих сотні можуть ставить опір в десять раз сильнішому противни­кові з поводженням. Газети доходили майже щоденно. В одній повідомлялось про розстріл Пет­люрою знаного отамана Болбочана. Коли, де, за що? Нас трьох зворушила ця вість. Постановили дізнатись до­кладніше. Сільванський приніс пакет для особистого доручення губерніально­му комісарові під розписку, до того - командировочне посвідчення для крас-ноармійця Н. А-ка з Канівського караульного батальйону. Оригінальна печать і підпис Федоренка. Дещо грошей на дорогу. Це запевняло безплатний проїзд залізницею і пароплавом. Саме чогось перестали ходить пароплави, прийшлось добираться через Золотоношу і Гребінку.
Олекса 20 липня 2011, 09:42 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	В Києві явився до губкомісара Павлова і як належить взяв розписку на до­ручений пакет. З вигляду Павлов - б. офіцер і, можливо, кавалерист. Стрункий, високий, в доб­ре допасованім убранні військового крою, лице красиве, бліде, з перетомленими очима. Трохи чути духами. Руки з вузькими долонями, довгі пальці, манікюр. Досить пильно оглянув мене, дещо запитав. В кінці запропонував зостатись в губвоєнкомі. Одповів йому, що одразу рі­шиться не можу, маю наречену. Павлов не налягав, радив пам'ятать, одначе. Розшукав родичів Болбочана, де підтвердилась вість про його смерть. Як, ко­ли і де - ніхто ще докладно не знав. Пробув в Києві три дні. Несподівано спіткав механіка телеграфу з Запоро­жжя Матвія Петровича Цвіркуна. Працював він начальником колони зв'язку при штабі армії. Всі мої два місяці назад були живі і здорові. Там - власть Махна, котрий тепер тримається разом з Червоною армією і має поважну збройну силу. Дізнавсь одночасно, що Червона армія переживає тяжкі хвилі. В Сибіру власть взяв адмірал Колчак і оголосився Верховним правителем Росії, призна­ним Англією і Францією. Його армія іде з-за Уралу на Волгу. Генерал Денікін вийшов з кубанських степів. До його Добровольчої армії пристали кубанці, донці і терці. Сила велика, керується на Волгу, Москву і Україну. Англія і Франція щедро помагають зброєю, одягом, харчами, медикамента­ми. Зайнято Харків, перейдено Дніпро. Там, одначе, затримано білих. Махно роз­громив весь тил. Одбив Запорожжя і Синельникове. На заході з-за Збруча перейшла з Галичини витіснена поляками стотисячна Галицька армія. З'єднавшись з армією Директорії, значно потіснила фронт, зай­маючи на Поділлі і Волині важні залізничні і адміністраційні осередки. Червона армія б'ється одчайдушно скрізь. Виділились здібні знамениті ко­мандири і стратеги. Голосні прозвища Блюхера, Тухачевського, Чапаєва на сході, Єгорова, Будьонного, Ворошилова, Думенка, Жлоби - на Центральнім фронті, Подвойського, Щорса, Боженка - на Західнім фронті. Багато сил тратиться на погашення повстань різних отаманів. Вдалось побувать на вічу з приводу вирушення на фронт міжнародової бригади. Будучи близько трибуни, добре придививсь до виступаючих. Були то Раков-ський, Мануїльський, Мархлевський і Кон. Голова і члени уряду Укр. Радянської Соц. Республіки. Обидно трохи. Бессарабський жид і три поляки... Перший - огрядний, червонолиций, з сильним специфічним акцентом. Дру­гий, наймолодший, - добре одітий, красивий, вимова чиста. Третій - з вусами і борідкою, вигляд інтелігента. Літ 40-45. Четвертий - старий, худий, беззубий дуже, бідно одітий в старенький піджак і сіру кепку, що носе з 10 років. Голос зовсім тихий, шепелявий, як у беззубого. Видно, багато бачив і пережив, коли так не дбає про свій вигляд. Півтори-дві тисячі молодих людей мало що чують з промов. Оркестр гра "Інтернаціонал". Проводжаючих небагато. В місті бідно. Товарів не видно. В столовках і ресторанах можна дещо дістать. Легше щось можна набуть на базарі. Той, що може! На вокзалі довідався, що на Миронівку залізниця перервана. На Гребінку треба ждать оказії. Іду до Дніпра, може, пощастить доїхать пароплавом. Комендант всього Дніпровського флоту сказав, що нормальний рух паро­плавів часово припинено. Пішов понад берегом вздовж стоячих пароплавів. Зірка на кашкеті бага­то значить. Далі при бойовім кораблі - рух. Підходжу ближче і стаю з несподіваного враження. Зносять убитих на берег. Ще з десяток - на кормі, з-під брезенту вид­но ноги. Придивляюсь тим, що на березі. Все молоденькі, 16-20 літ. Мимоволі зняв шапку і похилив голову. Як тоді в Каневі над дванадцятьма невинними. Підійшов старший з матросів. Розказав про Трипільську трагедію. Вислано було на двох звичайних пароплавах кількасот комсомольців ліквідувать Зеленого. Коли всі вийшли на берег, попали під сильний перехресний кулеметний огонь. Замаскована піхота зблизька розстрілювала цих молодих юнаків, що пер­ший раз держали в руках зброю. Урятувалось дуже мало, хто встиг вернуться на пароплав, що стояв при при­стані. Другий заякоривсь дальше. Цей успів вернуться тілько з своєю командою. Той, що був при пристані, одійшов під нищівним огнем і викинувся на мілке при другім березі. Вночі, хто міг, дібравсь до берега. Оці, що лежать, згинули на пароплаві. Флотилія їх зняла, а Трипілля спалила гарматним огнем. "А що з тими, що згинули на березі?" "Дніпро поніс униз. їх скинуто у воду". Довідавшись про мій клопіт, матрос показав невеликий гарний пароплав, що близько стояв на причалі. "Отой скорий пароходик іде в Канів. Поспіши, бо він під паром. Може, капі­тан візьме". Дібравсь до капітана, показав посвідчення, квит, губвоєнкому, прошу взять. Капітан, людина симпатична, людяна, каже: "Взяв би з дорогою душею, та я залежний од пасажирів, як вони згодяться - їдьте!" Показав сходи наниз. В гарному, оббитому темно-синім оксамитом (...) - п'ятеро."Так і так, това­риші, дозвольте їхать в Канів". Показую папери, стою на витяжку. Обвертали і оглядали мої папери довго. Врешті один бритий одізвався: "Ти з Канева, як там у вас?" "У Каневі спокійно, коло Канева також спокійно". "Ну, то їдь!" З яких 15 минут рушили ми в дорогу. Погода чудесна, тихо. Пароплав до спе­ціальних рейсів скоро розсікав дзеркальну воду, а я довго прощався з Києвом. З тридцять кілометрів біліла і блистіла дзвіниця Києво-Печерської лаври. Зелені береги по черзі зближувались і віддалялись. Ліва сторона кілометрів на 20 по­росла старим лісом, права, вища, полосою 100-200 метрів вкрита вербами, топо­лями, осокорами, вільшиною. Вище - білі хати в садах. Села більші і менші ми­наємо часто. Підпливаючи до Трипілля, весь екіпаж 8 чоловік взяв рушниці і ліг на піл. На носі стояв кулемет з затягненою стрічкою, обкладений мішками з піском. Тільки при штурвалі зоставсь рульовий, та на своїм місті став капітан. Паса­жири сиділи в салоні. Матрос, що приліг за кулеметом, охоче згодивсь в разі чого піддавать стріч­ку, уступивши ручку. Був малообізнаний. Видно хати, знизу, з дерев піднялись куполи церкви. Минаємо Трипілля пов­ним ходом. Ніякого руху не помітно. З лівого боку уткнувсь носом в мілизну гарний пароплав "Гоголь". З другим подібним - "Ратміром" - творили найкращу пару річного флоту. Правий берег замітно робиться вищий. Лівий розлягається лугами. Містами лози, очерет, величезні одинокі осокори. їдемо скоро. Вийшли пасажири, походи­ли, заглянули туди-сюди. Бритий побачив мене коло кулемету і казав йти в салон. На столі розложені смачні апетитні речі. Ковбаси, шинка, кільки, сало, помі­дори, огірки, паляниця, булки. Пляшки і чарки. В тарілочці сіль. "Сідай до компанії". Давно хотілось їсти, не треба було силувать. Пішли і чарки одна за другою, каждий сам собі наливав, пили сильно. Може, найменше - бритий та я, як міг, здержувавсь. Думав все, що це за компанія? Капітана не запрошено, і він замітно уникав товариства. Придивляюсь пильніше, їсти не перестаю. Бритий жид негритянського типу. Чорні очі, плекатий ніс, темне обличчя, товсті губи наперед, на голові - густе кручене волосся. Будова фізично слабої людини. Очі шкляного погляду, в глибині щось мутне.
Олекса 20 липня 2011, 09:42 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Очі людини боязливої, а одночасно безжалісні. Очі садиста. З таким краще не знатись. Другий - в піджаку, мовчазний, з вузьким лобом, густі брови над глибоко і близько посадженими очима. Цвіту і виразу не додивиться. Ніс стрючком, губи тонкі щілиною. Щелепи широкі, підборіддя, як підкова, висунуте вперед. Під но­сом - кущики вусів і клаптик борідки внизу, як віхоть з конопель. Стрижений коротко їжачком, одітий опрятно. Високий зріст, широкі рамена. Людина не сла­ба. Чулась воля і настирлива упертість. Матроси різного віку, каждий іншого типу, а всі веселі і охочі до всякої втіхи. Наймолодший, років 23, красунь - кров з молоком. Чорнобровий, кароокий, ніс рівний, невеликі темні вуси, рот невеликий, губи повні, темно-вишневі, шия рівною колоною. Хоть картину пиши. Голос приємний, рухи м'які, еластичні, ко­тячі. Гнучкий і стрункий, як лозина. Груди високі, голі руки з довгими м'язами свідчили про здібність до гімнастичних вправ. Другий - присадкуватий, широкий, коротконогий. Шия, як в бугая. Весь склад ведмежий. Ноги розкаряком, руки довгі. Велика голова, стрижений корот­ко. Лице має тупий вираз спокійної добродушної слухняної людини. Справжній тюхтій. На грудях з-під полосатої безрукавки - бугри м'язів, руки з сплетених товстих канатів. Такому в цирк бороться або ламать підкови та згинать залізні рейки. Голос і сміх низький, як з бочки. Сила могутня! Третій - збудований складно, сірі очі, обличчя регулярне, вираз спокійний, сим­патичний, замислений. Убраний старанніше од двох перших, говоре баритоново. Більше слухає в розмові. Коли кінчили їсти, всі були добре підпиті, почервоніли. Надворі вечоріло. Почали співать. "Єрмака", "Байкал", "Волга-Волга", перейшли на українські пісні. Відомо, як співає добре підпита компанія, - хто куди. Козлиний голос бритого, тенор і баритон двох матросів, мій покривав окта­вою силач. Утробний голос! Раптом бритий встав:" Товаріщі! Спойом "Інтернаціонал"! Всі стали навитяжку і затягли: "Вставай, проклятьєм заклейміонний!.." В тишині чудової вечірньої зорі п'яні голоси співали гімн праці всього світу. Не йшло в лад, не відповідало містові і моментові. Стояв я, витягся і мовчав. Бритий замахав рукою. "Отой, товаріщі! - І до мене, - Ти почему не пойош "Інтернаціонал"?" "Не можу тепер його співать". "Почему не можеш? Пой!" Вп'явся поширеними очима, у того, з їжачком, - очі, як щілинки, красунь, напружений, похилився в мій бік, силач переводив очі з бритого на мене, третій стояв спокійно, як сторонній свідок. "Я - п'яний. "Інтернаціонал" в тім стані співать не буду", - стиснув до болю в суставах браунінг в кишені. Що буде! "Правільно, молодец! Товаріщі! Вот істінний комуніст! А ми - свіньї". Спів перервався. Залягло на хвилю мовчання. Один за другим четверо підня­лось на палубу. Бритий мене затримав. "Вот, садісь сюда, поговорім. Ти, віжу, парень толковий, а мнє такіє очень нуж-ни. Знаєш, кто я? Я такой, что всьо могу! Меня знаєт сам Троцкій, знаєт Дзєржін-скій, вот я какой!" - слухаю і не знаю, хвалиться підпитий, бреше чи ні? "Прієдєм в Канєв, сам увідіш". Удаю здивовання і пошану перед такою особою. Встаю з надміру здивування. "Троцький і Дзержинський так високо стоять, що трудно до їх добраться вам і мені, навіть нашому воєнкомові". "А вот прочитаєш, то і поймьош!" Витягає з кишені бумажник, дістає папірець, розгортає. Лице його набирає важності, слідить за враженням. Чорним по білому надруковано на машинці: "Совершенно секретно. Товаріщу /-/ Габінскому вручить лічно. Товаріщ Габінскій назначаєтся председателем Чрезвичайной Коміссіі по борь-бе с контрреволюцієй, дезертирством і спекуляцієй в город Канев со всемі пол-номочіямі". Печать. Підпис: "Лаціс. Предгубчека". "Прочитай и зто". "Совершенно секретно. Товарищу Габінскому поручается ликвидировать са-мозванца председателя Совета в Переяславе Хрустальова-Носаря разом с бліжай-шімі сотруднікамі. Действовать весьма осторожно і без огласкі. Нарком Л. Троцкій". Ого-го! Дійсно фігура - цей може! Пробіг холодок по спині, враження, певно, одбилось на лиці. Габінський, задо­волений, сховав в бумажник папірці. "Ну?" "Бачу тепер, що Ви - людина важна, коли народні комісари довіряють такі секретні й важні справи. Удалось?" "Даже не пікнул. Поплив в Чорноє море Носарь і с нім нєсколько сволочей!" Хрустальов-Носар - адвокат, близький співпрацівник знакомитого Плехано-ва, широко знаний по всій Росії революційний діяч, голова Центральної ради робочих депутатів в часі революції 1905-1906 рр. В тім часі Троцький був його заступником. Обидва належали до Російської соціал-демократичної робочої партії. Весь пізніший час між цими визначними людьми велась боротьба за первенство. Троцький пізніше перейшов до фракції більшовиків, а Носар зоставсь в мен­шовиках. Виїхав в Переяслав і оголосив Республіку. Тепер кінчилась та республіка, а Носар знищений. Габінський їхав в Канів з правами необмеженими, з людьми, готовими виконать все, що він скаже. їхав паном життя і смерті. Знайомство з ним, а тим більше знать його таємницю, було великою небезпекою. Розпитував про канівчан, тих, що були при власті, і "буржуїв". Як на гостряку, вертівся я тепер. Запевнював, що людність спокійна, працьо­вита, багачів немає. Людина я мала, начальства близько не знаю. "Ну, хорошо. Встрєтімся, поговорім єщо. Мне нравішся. Помні, я твой друг! Єщо поработаєм разом!" - вийшов він нагору, вийшов і я. Минали Ржищів. Далеко показались огні на Канівських взгір'ях. За І 1/2 годи­ни будем на місті. Чекісти на свіжім повітрі витрезвіли. Міцні голови. Зібрались при виході одіті. У каждого при поясі по два револьвери, висять гранати. В руках - короткі карабіни. Держусь в тіні ззаду. На пристані - Дорошенко, Кузьменко, пізнаю Лобанова з ручним кулеметом. На трьох бричках вони всі зараз од'їхали. Скоренько збіг на берег - та в лози, скоріше до себе навпростець вуличками, городами, ярами. Дмитро був дома. Поділився з ним, що почув з певного джерела про положення на світі, на фрон­тах в Росії, підтвердження смерті Болбочана. Та про подорож з канівською ЧК. Належить триматись дуже обережно. Не одне доходило про страшливу діяль­ність цього органу страху і смерті. Тим часом нехай Лука Семенович шукає пере­мети, вудки, відерко черв'яків, харчі. Як споминав раніше, був він знаменитим рибалкою і охотником. Мав дві до­рогі двостволки 16 і 12 калібру. Ту другу виконано по його особистому замовлен­ню. Я припадком купив стареньку одностволку. їхав віз з двома червоноармійцями, повний одібраної зброї, зверху та рушниця. "Продайте, хлопці, оту пукалку", - кажу. "Бери". - "Скільки?" - "Що даси?" Заплатив вартість: десятка цигарок та чвертку доброго самогону. Самогон випили зараз, закусили салом,хлібом та цибулею. Віз поїхав дальше, а я поніс в хату стареньку шомполку з курком ковальської роботи з півфунта. Пригадувала мою першу, з якої настріляв шість двійок. Була легенька, близь­ко 16 клб. та на диво добре лежала до рамена. Ходили, а властиво, їздили ми на качки. Міста Лука Семенович знав доклад­но, моя старенька пістонівка в порівнянні до його пишної двостволки без курків була названа "люшня". Та коли удалось мені одним і другим стрілом забить двох качурів-крижнів, Лука Семенович признав: "Ружжо б'є добре". До зайця стрілять не прийшлось. Сам старий бив зайців без промаху. Це все одбувалось дальше од міста. Ближче було небезпечно, тут могли і на нас заполювать.
Олекса 20 липня 2011, 09:43 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Час минав, ходили ми до праці нормально. Щодень проходив кімнатами Габінський, поглядаючи.на працюючих. Мені кивав головою, як знайомому. Не одзивався. В Каневі працювало коло ЗО б. офіцерів, приїзних і мобілізованих. Пізнав ближче одного, що провадив "всеобуч". Учив військової науки визначену і охочу молодь, був інтелігентним, пристойним, звався Осташкевич, б. поручик. Молодіж збиралась по кутках. Були спів, музика, танці. Приходили знайомі і незнайомі хлопці, що ніде не працювали. Це ті, що пішли з Трепетом і верну­лись додому. Мали вони причину критись. Для непрошених гостей надійною порукою були Андрій Журавльов і Шульц -моряки, краса і гордість революції. Бував я часто в домах місцевої інтелігенції. У нотаріуса Цвітковського з бага­тої, добре підібраної бібліотеки брав немало книжок. Декотрі - старинні, як істо­ричні Кониського, Бантиш-Каменського, котрих не можна ніде дістать. Кропоткіна "Боротьба гатунків" - цікавий реферат біологічно-філософський, написаний з великим талантом, глибокий змістом. До цього часу зовсім інакше уявляв значення гасла анархістів "Анархія - мати порядку" і самого князя Кропот­кіна - "батька анархістів" - як світоненависника з бомбою і ножем в руках. В своїх міркуваннях був переконаний, що гасло "Грабуй награбоване!" більше припа­ло б Кропоткінові, ніж Леніну. У Цвітковських збиралась інтелігентна молодіж. З Мальцевим за чайком приємно і корисно було послухать цього бувалого, знаючого життя правника. Мав широкий погляд на світові справи, філософіч­ний спокій, мудрі пояснення подій та тверезо рисував можливості в майбутнім. Очитаність мав колосальну. В місті мали його за людину справедливу і поважали. Для нього я був пильним і бажаним слухачем. Родина Майвальдів. Обоє - найкрасивіша пара. Він брунет з синіми очима і ніжним обличчям, високого зросту і будови легкого атлета. Літ коло 35. Був­ший віце-губернатор в Архангельську. (Це скривалось.) Мали вони, видно, старі запаси і немалі. Господарі запобігливі. Завше і добрий міцний чай з коржика­ми. Часом - правдиве кофе. На підлозі - величезна шкура білого медведя. Гарна мебіль, килими. Працював Майвальд в уряді млинів. Біле борошно було завше на коржики і булочки. Наталію Іванівну уважали за найгарнішу даму. Блондинка з темними брова­ми і довгими віями та великими карими очима. Мала під ЗО літ, приємний голос. Лице біле (...) з малозамітним рожевим цвітом. Все було регулярне. Риси лиця, зріст і будова. Привітлива господиня, уміла гарно з смаком щось зробить і подать. Тут можна було послухать багато цікавого про життя на далекій півночі, по­лярні ночі, заграви. Полювання, риболовство. Снігові бурі, нам не знані, життя лапландців в снігових хатах, їзда оленями сотні кілометрів і багато цікавого. Так, буваючи там і там, чуються різні думки. Загально ніхто не вірить, що со­вітська влада удержиться. Помічається занепокоєння і нервовість. Почала і ЧК свою працю: зразу помалу, а чимдалі міцніше. Вночі арешти, в тюрмі щодалі більше в'язнів. Почали зникать люди невідомо куди і коли. Стали люди дознаваться, хто помагає для ЧК, називать тайних і явних шпіонів. Дехто, і ми з Дмитром, перестали ночувать у себе, на ніч брали зброю. Великого шуму наробив нічний арешт популярного молодого лікаря-хірур-га. Мертвого найдено його нижче пристані. На голому тілі сліди биття і рани. Прийшов бойовий пароплав і причалив до мосту, де раніше прив'язувано пон­тон. Там перевели з тюрми арештованих і посадили в трюм. Пішли радитись до Сільванського, що робить. Бувало, приходили розпоря­дження командирувать одного-двох по спеціальності до іншого міста і повіту. Сільванський сам був занепокоєний. Зникло вночі двоє офіцерів з його управління. Забрано до ЧК. "Давайте, Миколай Михайловичу, на командировку куда хочете і най-скоріше!" Того самого дня потрібні формені папірці були в наших кишенях. До човнів раніше знесено все потрібне. "Люшня" з запасом пороху, дробу та пістонів тоже лежала в човні. Не тративши часу, виїхали ми вгору зараз після обіду. В другім човні прово­джав Лука Семенович і віз великий сапет до переховання зловленої риби. Могло там поміститься з 10 пудів. Почалось наше незабутнє довге перебування, не обмежене нічим на Дніпро­вих просторах.
Олекса 20 липня 2011, 09:43 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Тихі води, ясні зорі Вільні, незалежні, плили ми з Дмитром дальше од міста, од людської суєти. Щасливі, без страху перед ЧК, без заботи про завтрашній день. Перший свій табір розбили на острові, кілометрах в десяти од Канева. Човен витягли дальше в лози, похилили, підперли мостками, на траву прослали пледи, зверху кожухи - і постіль готова. Потім завше мали під пледи свіже пахуче сіно. Дров було багато і під рукою. Впорядкувавши свої речі і харчі, посідали ми близько човна з вудками щось піймать на вечерю. Перший раз Дмитро зварив рибацьку кашу по-канівському. В казанку на три­ногах зварилась юшка з менших окунів і йоржів. Потім дрібницю цю викинуто на берег поживиться куликам. Далі більша риба варилась кусками, разом з картоплею і пшоном. Коли то за­кипіло, вливалась шклянка холодної води, щоб риба загартувалась, не розварю­валась. Одночасно тоненько порізане сало, вилежане, кидалось до казанка. Дода­валось в міру цибулі, перцю, лаврового листу. Коли картопля зварилась, витягали її, рибу і сало та клали на чисто вимитій досточці, знімався казанок і сідалось з ложками до снідання, обіду та вечері. Смачна та поживна така рибацька каша. З'їсти її можна немало, особли­во коли попрацювать веслом. На лугах росли сочистий щавель і лук. Лук сма­ком і запахом був чимсь середнім між цибулею та часником. Був знакомитою приправою. В нашім таборі огонь не вигасав. Звечора клались на огнище два-три пеньки та горіли до ранку. На вугіллях завше вдень стояв чайник. Дмитро любив почаю­вать. Часами, коли не хватало засипать правдивого, запарювалось бадилля ожи­ни або дикої малини. Виходив напій золотисто-червоного цвіту і смаку та запаху приємного. Де водились суниці чи полуниці, напій був першорядний. Ми досить часто міняли свої дання. З хвостів невеликих сомів варився дуже смачний щавльовий борщ. Часом мінялось за рибу в правобережних селах курча. Риби ми не жаліли. Мали зелень, сметану, масло, сало. Все це - коли ми обжились, пізнали тут людей і нас пізнали люди. В умовлений день чекали на березі з про­дуктами, а котрийсь з нас привозив 20-30 кг риби. Дмитро знав добре ці міста, колись часто рибалив з батьком. Бували дні, коли риба не бралась. Звичайно - в гарячу погоду або перед грозовими дощами. Міста ми міняли, коли хотіли, таборились, де сподобалось, щоб близько було сіно, ба­гато дров і недалеко села. Раз на тиждень приїжджав Лука Семенович з другим великим сапетом, наш з більшою, висортованою рибою чіпляв до човна і спускавсь в Канів. Там мав умовлених покупців, переважно жидів. Вони брали на "шабес" рибу, достачали чай, перець, сіль, лавровий лист та інші товари, потрібні дома, платили грішми. До речі, треба сказать, що Дмитро не мав поводження серед молоді, не бував там, де я. Очитаний тоже мало. Більше тримався жидівського товариства і на тім непогано виходив. Як уже замітив, канівські жиди були якогось іншого складу. Не виділялись заможністю, не брали уділу в політичному житті, жили, як інші міщане. Були свійські, підкрес­лено канівські. Може, тим пояснюється, що Федорови мали чай, сіль, перець, лавровий лист, табак і папіроси, порох, дріб, керосин, свічки і інше, що трудно було добуть. За рибу робився значний запас цих товарів на будучий час. Ідучи до нас завше перед вечором, Лука Семенович, проїхавши кілометрів 8-10, починав гукать: "Гоп-гоп!" При тихій погоді голос по воді чуть далеко, ми відповідали голосом або пострілом. Колись після візиту старого рішили ми змінить місто. Проти Бучака лежав великий острів, порослий старим лісом. Там мали буть рибні міста і жив при бе­резі в хаті самотній лісник; там і табір заложим. їхать треба було проти води з десять кілометрів. Вітер знімавсь противний, заносилось на дощ. їхали довго, поморились до остатечності, ще й дощ помочив. В такім стані прибились ми до берега, де вище стала хата, а в ній - лісник, дід Семен. Була ніч. Лісник гостям радий, запалив каганець, розпалив огонь, а ми витягли човен на берег і попереносили в хату свої речі. Впоравшись, сиділи ми голодні, змучені та думали, аби скоріше лягти одпочить. Тим часом сушились. Дід напік в золі картопель, подав в мисці на стіл, сіль в вузолку: "їжте, хлопці!" Що за розкіш, та ще з свіжим маслом! Ні перед тим, ні потім не прийшлось їсти з таким смаком і стільки! Закипів і чайник. Чай мали ми добрий. Частувались втрьох, розгрілись, вернувся настрій і підсохло добре убрання. Заснули на свіжім сіні одразу, міцним сном молодості. "Вставайте, хлопці, снідать!" - збудив нас дід Семен. В хаті було чистенько, ішов смачний дух. На столі - хліб і сіль. Умившись, посідали до столу. З горшка дід поклав в миску смажену птицю, картоплю. Печена птиця, приплавлена зіллям, мала біле м'яке м'ясо, картопля смажена, закрашена жиром з цибулею. Зникало скоро в наших зубах. Десь вискочили дві миші, стали стовбиками серед хати. Старий потихеньку за­свистав - вибігло ще з десяток. Кинулись дідові на ноги, побігли вгору на плечі, руки. їдять крихітки на долонях. Забігали по столу, збирають кусочки того-друго-го. Поглядають чорними блискучими кульками-очима без тривоги, може, заці­кавлені незнакомими. Дід добротливо всміхався. "Моя скотинка! А що, хлопці, сподобалось снідання? Як печеня?" "Діду! Пишна. Що то було? На курку мале, хоть м'ясо біле, так як би чирок, а в того м'ясо темне". "Це була сова. Три дні лежала в землі, щоб пом'якшала, тепер якраз. Спасибі, що ви трапились". "То це була сова?" "Велика сіра сова!" Глянули ми один на другого. Зрозумілись. Сова не сова, смакувала дуже. При денному світі придивився до цього чудесного діда. Мого зросту, воло­сся на голові довге, підстрижені над ротом вуси, білі як молоко. Бороду бриє. Кремезний, жилавий, порушається жваво, а мав з 90 літ, коли послухать, де був і що бачив. Військову службу одбував "в отдаленой часті восточной Сібірі", десь на Кам­чатці чи на Сахаліні. Де такі морози, плюнеш - слина замерзне. З гори дим іде. Ріки, озера замерзли на сажень, а тут тобі з-під гори вода гаряча б'є вгору, як окріп! Два роки їздив з генералом Перевальським. Отоді надивився! Степи без кінця-краю. На тих степах дикі коні, дикі великі кози-сутаки табунами бігають. Дрохви, як вівці, табунами. І ріки великі, де очерет, як ліс! В тих очеретах страшні дикі кабани, а ще страшніший звір - тигор. Над тими ріками живуть різні люди в хатах з каменя. А росте там всякий овоч. Виноград, груші, яблука солодкі, як цукор, пахучі, як квітка. І такі міста, скільки оком видно, можна "їхать тиждень - все пісок та пісок, ні травинки, ні кущика. З генералом бували там, "де гори до неба". Острів з лісом належав до великого села Бучак, що розкинулось в садах по правому березі навпроти. Діда село кормило, одівало і щось платило. Два рази на рік приїжджали жінки з села. Мазали, білили, приносили з со­бою пісні і спів. Латали і прали, варили дідові і собі. Тоді дід, чисто поголений, гладенько причесаний, в білій вишитій сорочці, широких в чотири полотнища штанах, молодшав! Простувався, жартував з молодицями, мішав свій басовитий сміх з їхнім та тяг безконечні оповідання "як колись було". Де бував і що бачив. Часом ці оповідання були такі неймовірні і фантастичні, як в байці. Дід Семен свято вірив, що те все, що говоре, правда. Хто виразить недовір'я, образить старого назавше. Міг і самогону потягти шклянку. Тоді оповідання лились як вода. Було багато в них правдивого, цікавого. Було багато доданого. Чого не буває в оповіданнях охотника або рибалки?
Олекса 20 липня 2011, 09:44 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	З оповідань діда Семена Було на острові кілька озер. Кругом очерет, на тихій воді зелені тарілки лата­ття з білими келихами квітів, ряска. Якось дід каже: "Візьми, сину, ружжо та пі­ди он туди. Там озерце, Круглим зветься. Уб'єш качку, то завтра зварю борщ". -"А там є качки?" - "Коли кажу, що вб'єш, значить, є!" Качки були, дід зварив добрий борщ. їли ми качку, дід з Дмитром випили добру порцію перваку, та почав оповідать. "І тепер тут водяться качки, не так, як колись, але водяться. Раніше було ка­чок, Господи! І озера були більші і качок - мов насипано! От пригадую літ тридцять назад, ще волосся було темне, іду коло того озера без ружжа. Глянув: качок - тисяча! Де там тисяча, мільйон, а може, і більше! Бігти за ружжом пізнувато, птиця поховається в очерет. Що робить? І при­думав. В кущах роздівся, тільки поясок на тілі. Волосся напустив на очі, було гус­тіше і довше. Понатикав листя, трави, моху та потихесеньку лізу в воду. Держусь так, аби тільки голова була над водою. Крізь волосся все бачу і незамітно підсову­юсь до качок. А вони нічого, перебирають ряски, "ква-ква"... Селезні плавають, притопляють качки. Все то крижні, здорові, жирні. Підплила одна, тиць носом в голову, другий раз, третій та "ква-ква!" зве. Пли­вуть ще, одна за другою, обступили віночком голову, вошей шукають. Тут і селезні пливуть. А я непомітно смик одну за ноги та голову за поясок, смик другу, третю. Отак смикаю та смикаю, а качки підпливають та підпливають. Не було куди і затикать. Тоді пірнув, виринув в очереті, скоренько в кущі. Полічив - тридцять шість штук качок і селезнів. Тоді я достав птицю і трохи зайців до панського двору, которого тепер немає. Коли я приніс качки, була велика радість, бо пани ждали гостей. Дістав тоді карбованця грошей, велику пляшку горілки". А ото друге оповідання: "Летіла восени в вирій всяка птиця. Птиці тієї не перелічиш. Летіла табунами, рядами, кутниками з отаманом попереду. Так летять журавлі, качки, дикі гуси. Качки і гуси - неодинакові: більші, менші, чорні, білі, сірі. Багато на світі водить­ся всякої птиці. Має вона своє місто, де літом плодиться, росте, а восени летить в вирій, в теплі краї зимувать. Як я їздив з генералом по теплих краях, то бачив всякого звіра і птиці, що там зимує. Так от, кажу, іду раз восени обходом по острові. А ружжо мав - то ружжо! Довге, тепер і калібру такого немає. Всипеш, було, жменю пороху, куделю шомполом приб'єш, знову куделю притиснеш, жменю дробу або чотири кулі, та я-а-к торо-о-хнеш! Як з пушки! Не те, як з теперішнього, - "Лясь! Лясь!" Ніякого враження. Ото було ружжо! Було, як добре не притиснеш до плеча, то так садоне, тиж­день будеш ходить з припухшим плечем. Розірвало його колись, як стріляв вовка. Забив міцний снаряд. Ось тоді і ку­сочок вуха одірвало. Ружжо, кажу, - то було ружжо! А било, ой, било ж! Отож, іду і чую - летять гуси, кричать. Дивлюсь: починають знижуваться. Присів в кущах, жду, що буде. Раз-друтий закрутились та цілим табуном на озеро Довге "бух, бух, бух"! Гус­ка - птиця тяжка, на воду падає, як великий камінь! Став я підкрадаться до Довгого од дерева до дерева, од куща до куща. Підкрався, глянув - аж в очах потемніло! Заряд був добрий, приклався - Господи, благослови! Як бабахнув та ще й дулом повівуто весь табун положив! Тоді Бучак поїв гусятини. Тепер дика гуска тут не пролітає, іншу дорогу найшла. Журавлів тоже мало коли видно". "Діду, а скільки ви убили медведів та тигрів?" "До тигра стріляв з генералом. Генерал убив не одного. А медведя не прийш-лось в лісі бачить. Що не бачив, то не бачив, брехать не буду. А от тут, на острові, убив колись велику гадюку, товсту, як нога, та довгу, на два сажні. Укинув он там в глибину, де воду крутить. І що ж ви думаєте? Дивлюсь, через два дні викинула вода сома пудів десять. З рота - з сажень гадюки видно. Отруїв­ся і здох. А медведя не бачив і не стріляв, брехать не буду". Яка фантазія! Картинно і з переконанням. Так плавали ми од острова до острова, часом в добрім місті на правому ви­щім березі будували курінь в лозах на 5-10 днів. Риба ловилась всяка в залеж­ності од берегів, глибини води, скорості течії і дна ріки. Ловили на перемети, ставили шнур з 2-х кінців по 125 крючків. Вдень бралась біла риба: лящі, в'язи, плотка, головні, окунь, носар, підуст, марина. Вночі соми, часом миньки, рідко судак. Припадково попадалась чехоня, а вже цілком несподівано - дві стерляді. Раз на два тижні зоставляли ми всі речі у якогось запізнаного господаря і підпливали вночі до Канева. Тут брились, мились, чепурились, переодягались, обережно провідували знайомих, слухали новин, довідувались вістей з-поза Канева. А новини і вісті були щораз тривожніші. Ширились повстання. Добровольча армія посувалась з сходу, а сполучені сили Директорії і галицькі корпуси - з заходу. В місті ЧК арештовувала і нищила людей. Люди жили в страху, молодь ши­кувала самооборону. Прийшлось побувать на нараді про самооборону. Не хватало зброї. Хто мав - не всякий признававсь. Було у кількох старших господарів. Не було нікого, хто згодився б взять в руки всю справу, а люди були. Відомі стали ті особи, хто тайно був зв'язаний з ЧК. З б. офіцерів більшість сиділа в пароплаві коло мосту або зникли. Були то переважно приїзні. Старших віком ЧК не брала. В один з наших випадів в Канів прийшла до нас молода красива жінка, ра­ненько, тілько ми повставали. Вона недавно приїхала з Києва, десь працювала, скромненька, мало показувалась. Одразу залилась сльозами, а ми, здивовані, поглядали на неї і один на друго­го. Виплакавшись, пояснила, що прийшла до нас шукать помочі. її брата арештовано, сидить разом з другими на пароплаві при мостові вже з десять днів. Рідко кого звідтіля випускають. Убивають і кидають з мосту в воду. Знову по­лились сльози. Не розуміли, чого вона до нас прийшла. Помалу справа виясни­лась. Жила ця київлянка у Рудніцьких. Інженер Рудніцький провадив будову залізничного мосту. її брат, власне, і був арештований. До нас прийшла просить помочі. Що ми можем бути у себе, довідалась од пані Майвальд, котра дружить з Рудніцькою. Дійсно, вечором був я у Майвальдів. Він десь виїхав, а вона нічого про Осташкевича не споминала, жили ці роди­ни близько. Як ми могли б помогти, ніхто не уявляв, а ми - найменше. Дмитро з братом тим не знався, уважав якусь поміч неможливою, вийшов до другої хати. Чулий на сльози, я почав як міг успокоювать несподіваного гостя, розпитувать. Вона має перепустку, бачилась з братом, занесла білизну, їсти. Сьогодні тоже там піде. Сидять арештовані під підлогою (палуба), там малі, круглі вікна над во­дою. З братом говорить в окремім кутку, озброєний матрос не мішає, стоїть далі. Все це оповідає хлипаючи, кидаючи: "Рятуйте його!" Умовляємось нарешті так: спіткаємось в затишнім місті, в паркові, зараз як вернеться од брата. Нехай довідається, чи не мають там арештовані вартового всередині. Де саме і з якої сторони, коло якого вікна брат спить. Чи те вікно велике, щоб ним пролізти.
Олекса 20 липня 2011, 09:44 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	В голові починає повставать план. Треба двох. Дмитро категорично одмовився од уділу в цій "шаленій авантюрі", та й з якої речі? Рискувать життям для чужої незнаної людини? Треба ще сьогодні на Дніпро, та подальше. Що з того, що сестра плаче? Багато плакало матерів, жінок і сестер, тепер, може, скрізь плачуть. Мав повну рацію. Одначе... надумав щось дійсно шалене. В умовленім місті довго ждав нещасливу сестру. Прийшла. Бачилась, ба­лакала, передала вузолок. Вартового коло арештованого немає, тільки на верх­ній палубі та при кулеметі на мосту. Брат спить при другім вікні по лівій сто­роні за колесами. Віконця-ілюмінатори невеликі, проте пролізти можна такому, як я або її брат. Може сьогодні ще бути на пароплаві, понесе табак. Тепер не плакала, тілько пильно дивилась в очі. І рішився. Умовляєхмось. Піде і скаже братові, щоб не спав. Над ранком пиль­но прислухається і має одкритий ілюмінатор. Щось почує - хай вилазе, попаде в човен. А далі "моліться Богу, щоб поміг, або за наші душі". Ще сьогодні дайте знать моєму присланому одним словом: "Зроблено!" Дмитро сердитий і сердечний. Кляне і одмовляє. Вкінці махнув рукою, в очах виступили сльози. Замовк, тільки курив цигарку за цигаркою. Темно було, коли Гаша вернулась і сказала: "Зроблено". Як не одмовляв Дмитро, проте поміг підігнать човен ближче мосту і рушницю приніс прочищену, промазану. В саму північ міцно стиснулись і... попрощались. Ще трохи почекав - і в тем­нішу пору був під мостом. Обережно між сваями добравсь до пароплаву. Тихо. З води піднімається пар. Під бортом сунеться човен. Зверху з палуби його не вид­но. Чіпляюсь за ілюмінатори-крила. Тепер і з мосту трудно замітить. Ілюмінатор, трохи одкритий, шкрябнув - і зараз трохи до другого, придержую човен, а з то­го вилазять ноги, весь чоловік в білому і досить тяжко гупнув, простягся на дні. Ще хвилину тримаюсь за ілюмінатор; кроки вартового нагорі десь близько, даль­ше, ще дальше - і тиша. Човен несе міцна течія, рушниця в руках, очі вдивляються назад, в опарах води губиться міст, пароплав, ще трохи праці веслом - і витягаєм човен на пісок. Швидко пнемось нагору, дальше - в кущі. Сірники маю, скоро розпалює­мо огонь, гріємось. На сході біліє, розовіє. Приглядаюсь своєму компаньйонові -тож це пор. Осташкевич, що провадив "всеобуч". Не находе слів вдячності, не може ще прийти до себе після тяжких пережи­вань та несподіваного визволення. "Добру і гарну сестру маєте, поручику, їй завдячуєте дуже багато!" "Сестра? Я сестри не маю!" "А та, що приносила вам білизну, харчі, до мене приходила, так побивалась за Вами?" "Ах! То не сестра". "То добра і близька моя знайома. "От воно що! Сидіть тут, грійтесь, маєте винтовку, може, принесу скоро щось накинуть, бо робиться видно. Куда хочете пробиратись?" "В Київ, я київлянин". В близькій Іскрівщині позичив убрання, а в недовгім часі сиділи ми у дівчат Федорових за сніданням. Зіна побігла до "сестри", щоб прийшла до залізничного мосту на 10-ту годи­ну, Гаша пішла на квартиру Осташкевича принести, що осталось з одежі. Незабаром всі вирушили до залізничного мосту, де завше було місто на­ших човнів. Лука Семенович пішов до Іскрівщини, щоб пригнать сюда мій човен. При­йшла і "сестра", принесла клуночок харчів. Малось враження, що, побачивши Осташкевича, була більше здивована, ніж рада. На боці вони щось говорили. Коли пригнав Л. С. човен і ми сідали в човен, прощання було, як для закоханих, не дуже чуле, а для брата і сестри - мало сердечне. Особисто чув якусь обиду: обдурили мене сльози. Хоть смертельна приго­да кінчилась добре, пережитого не жалів, одначе не було то розумно. Дмитро мав рацію. Кілометрів за 20 висадили свого пасажира і зажили по-старому. Ловили, од­наче, ближче. Коли приїхав тепер Лука Семенович, привіз просьбу тих, що дума­ли про оборону, на нараду. Одмовить не випадало. Дмитро отаборивсь часово недалеко. На нараду зібрались поважніші люди, з двадцять душ. Була виставлена надійна охорона. Якимсь способом дехто знав справу з Ост-чем. Майже не криючись, розстріляно частину з пароплаву. Найгіршим катом уважали всі красивого матроса. Він ходив, часто сам, до двох дівчат. Одна, напевно, працює в ЧК, про другу нічого поганого сказать не можна. Що робить? Що ж, належить по ночах в каждім кутку мать охорону. Зоста­ється одна одповідь - удар на удар. Своїх виявлених шпіонів покарать батогом і киями. Тільки так, щоб не знали хто. Матроса-ката убито. Пашу Радванську по голому покарано батогами, а ще когось почастовано киями. Слідили таких пильно, накидано мішок на голову, зав'язаного потім підкидали на вулиці. Ще через короткий час згинув без сліду другий чекіст. До Канева, одначе, навідувались ми рідше, хоть терор ослаб. Габінський причаївся, притих і в недовгім часі зник з Канева. Од'їжджаючи, ЧК застрелила одного свого працівника-канівчанина, котрий не хотів виїжджать. Терор зник. "Щось буде важне!" - сказав Лука Семенович. Вся Дніпровська флотилія пішла вниз. В місті посилені патрулі. Виставляєть­ся варта в бік Степанців в окопах. Поплили ми далеко вгору, аж під Переяслав. Тут гарні високі береги, порослі лозами та деревами. Близько піднімалась Вибла могила - найвище взгір'я право­го берега. Тут побудували добрий просторий курінь, вигідний до спання, од до­щу, замаскований од ріки і вищого берега. Човен тоже легко затягався в кущі. Близько села не було, при потребі хтось опускавсь до Бучака. Не забувалось заглянуть і до діда Семена, завше радого. Як казав, ловили ми на перемети. Що ж то є? Єсть то довгий шнур, з крючками один од другого 2 метри. Крючки весною № 5, літом - № 1, на добру рибу. Шнур конопляний, сплетений на прядці з дев'яти ниток, дуже міцний, не порве його і трьохпудовий сом.
Олекса 20 липня 2011, 09:44 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Шнур з 125 крючками зветься "кінець". Ми в'язали і ставили два кінці - 250 крючків. Вдень кінці стоять дві години на бистрій глибокій воді. На ніч ставляться ближче берега "на соми" Коли два кінці в воді, другі наживляються. На "корито", широку в півметра дошку, довгу на метр, з прибитими до довгих боків (...), насипається мокруватий пісок 5-6 см рівненько. На послідній крючок насаджається черв'яка, з правого боку нагорі робиться пальцем дірка, всовуєть­ся наживлений крючок, придавлюється піском, а потім кільцями нижче "кісок" укладається в ліву сторону. З крючками дальшими робиться те саме, що з пер­шим. Щодесять крючків прикріпляється плескатий камінець, 30-40 дека, та кла­деться під лівий бік. Таким способом на кориті лежить 25 рядів звинутого шнуру, 25 камінців під лівим боком. Послідній крючок буде початком перемету на дні ріки. Кінець шнуру в'яжеться до міцної тонкої вірьовки, 20-30 м, з каменем кілограмів 15-20. З дру­гого кінця до вірьовки прив'язана велика суха тиква. Готовий перемет перено­ситься на човен і ставиться впоперек, початковим кінцем до сторони течії. Виїхавши на місто, човен ставиться впоперек. Один викидає назад тикву, а потім камінь, і шнур починає сам виходить так скоро, як несе течія. Другий подає човен трохи вперед або назад, щоб покласти шнур якнайкраще. Поставивши один, виймається другий. Виймається тиква, витягається камінь і тепер треба скоро витягать шнур. Той, що з веслом, часом мусить здержувать човен, коли треба витягать велику сильну рибу. Риба кидається під мостки, де трохи води, а потім іде в сапет. Ще про "кіски". Це короткі, в 30-40 волосин плетінки. З одного боку - крю­чок, другий ув'язаний до шнуру, щоб "кіска" стояла проти течії. Вода ставить "кіску" набік од шнуру. Волосся на "кіски" - з кінського хвоста, бажано білого. Траплялась переважно риба вагою 0,5-1,0 кг. Часто далеко більші. Часами меншу, що була на гачку, хватали великі окуні, судаки, щуки або соми. На вудки ловилась риба в неділю, для приємності. Пере­мети тоді сушились. Велике задоволення давало вудження в заводях линів, ко­ропів. В глибоких водоворотах - на живця сомів, судаків, коло кущів - добру щуку. Довгенько остатнього разу не були ми в Каневі. Дмитро заріс, як їжак. Мої штани протерлись на амінь. Та й сорочки заболо­чені. На сонці, вітрах, завше босі, загоріли ми до остатньої можливості. Одного разу з долу проплила Дніпровська флотилія. Три пароплави з пуш­ками та моторні, дуже скорі, броніровані катери. Все - зеленого захисного цвіту. Що воно значить? Пішов на Виблу подивиться. Пароплави пристали в різних містах, зливаю­чись з тлом. Катери стали трохи ближче. Може, щось буде? Ставили саме перемет, коли почувся мотор катера. Як почали братись до берега, вискочив сірий катер з-за по­вороту берега. Коли човен вткнувсь в берег, катер був близько. З корми звисав прапор Російського флоту - білий,з синім андріївським хрестом! Дмитро скочив до куреня, я сидів в човні. Сховавши револьвери, Дмитро вернувсь і присів на пеньку, закурив.
Олекса 20 липня 2011, 09:45 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Денікінці Катер, а властиво моторний човен, за хвилю став рядом. Спереду кулемет, де­сяток солдатів з рушницями, боцман і офіцер з золотими погонами, прапорщик. "Откуда ви, что здєсь дєлаєте?" - запитав гостро офіцер. "З Канева, ловим рибу". "«Красних і прочих банд здєсь нєт?" "Не чути". "А зачем у вас оружіє?" - показує на люшню в човні. "То не оружіє - одно непорозуміння. А качку убить може". "Ну, собірайтесь с намі. В Каневє разберьомся". "«А хто ви будете, що тут робите?" "«Ваше какоє дєло, как смєєте спрашівать?" - наїжився офіцер. "Смію. Я і мій приятель старші вас чинами. Думаю, що ви - розвідка Добро-вольчеської армії. Так?" Дмитро спокійно сидів, курив і не одзивався. З катера всі поглядали на нас з недовір'ям і цікавістю. Підступивши до катера, звернувся до прапорщика. "Коли так, як говорю, що вас найбільше цікавить, може, в чім зможемо по­могти?" - Прапорщик пом'ягчав. "Ви віделі пароходи красних с пушкамі?" "Три пароплави з пушками на носі і кормі та три броніровані закриті катери з малокалібровими пушками і кулеметами "Гочкіс". "Давно віделі?" "Сьогодні перед обідом. Дайте карту!" Прапорщик завагався. «тт -5Ї) Что? "Дайте, кажу, карту і олівець. Ото сидить штабс-капітан Федоров, я - капітан А-ко. На карті покажу позицію Дніпровської флотилії красних. Якби ви поїхали трохи дальше з 3 кілометри, вас розстріляли краще озброєні, з більшою скоріс-тю катери червоних". "Прапорщик Міхальський, на катере № 2", - представився, зійшовши на бе­рег. Протяг мапу і олівець. Мапа докладна - 1:100000. "Дивіться! Ми тут", - точка на карті. "Тут стоять коло кущів катера, їх трудно замітить, - три виразних кружки. -Пароплави тут" - три хрестики. "Вертайтесь спокійно з докладно виконаним завданням. Ми їхать зараз не мо­чі, маєм в воді дорогі снасті. Виїдем завтра рано". "Хорошо. Однако ружьйо ваше забираю". "Беріть. Воно нам не буде потрібне". "До свіданія в Каневе!" "Щасливо доїхать". Катер поїхав назад. "Ну що?" "Що ж, прийшов Денікін. Вернімось в Канів, роздивимось". Майже цілу ніч не спали. Сиділи коло огню, пили чай та думали, що робить дальше. До армії Денікіна не підемо, підождем вияснення стосунку до українсь­кої справи. Рано витягли кінці, зібрали манатки і з сапетом при човні поплили додому. Плили ми найбистрішою течією. За яких півгодини почулись мотори, над рі­кою показався дим. Серединою ішов бронірований катер, дальше - ще два пра­вою і лівою стороною. За ними - два пароплави. Всі судна помальовані сіро-си­ньою краскою, на всіх - андріївський прапор. Скерувались ми з лівого боку до головного катера і замахали руками. Той по­вернув до нас, понісся повною скорістю і врізався з розгону в мілке місто. Коли ми підпливли ближче, якийсь штабс-капітан почав одчаянно лаяться і кричать, "що нам треба". "Прапорщика Михальського!" Шт.-кап. перестав кричать, скомандував своїм вилазить спихать катер, ми то-же помагали, і скоро катер звільнено. Тим часом всі судна зменшили скорість. Коли головний катер рушив далі, шт.-капітан крикнув: "Прап-к Міхальсь-кий - на лівім катері!" Той уже взяв курс на нас. Михальський протяг люшню: "В Каневі вас ожіда-ют с нетерпенієм. Явітесь к командующому флотилієй!" Лука Семенович ждав нас з дівчатами на березі. Дома ми старанно привели себе до порядку. Оділись і почистились, постриглись. Я - з Георгієм, Дмитро - з Воло­димиром з'явились на пароплаві штабу Добровольчеської дніпровської флотилії. Командуючий, капітан І рангу Лукомський і його начальник штабу капітан-лейтенант говорили з нами чемно і ввічливо. Більше говорив і розпитував Лу­комський. Поважний, з інтелігентним обличчям, розпитував, яку хто має війсь­кову школу, в якій частині служив, в армії російській і українській. Почувши, що ми з Запорозького корпусу, Лукомський сказав дослівно: "Вашему корпусу предстоіт честь ідті во главє наступаючіх сіл с Кієва на Москву" "Який стосунок Добровольчеської армії до України?" "Об етом договаріваєтся вижшеє командованіє. Ви, господа, явітесь теперь к начальніку гарнізона, полковніку Сільванскому, бившему командіру Олонец-каго полка. От него получітє свойо назначеніе. До свіданія". Здивовані, скоріше подались ми до управління начальника гарнізону. Рані­ше тут був Федоренко. Люди на вулицях веселі, навіть крамниці жидівські торгують прихованим крамом. Найшлось непогане сукно, котре замовили собі на убрання. Миколай Михайлович в широких полковничих погонах, з Георгієм на грудях прийняв нас самих. Хотіли рапортувать по формі. Махнув рукою - сідайте! "Ну, хлопці, що скажете, - в Добровольчеську?" "А ви, пане полковнику?" "Тим часом. Треба одвезти жінку з сином додому. Потім побачу, що робить". "А що ви чули про Українську армію, хто командує?" "Докладно нічого не знаю. Командує, по-старому, - "бухгалтер", т. є. Петлюра. Про запорожців не чув нічого. Коли Лукомський вам щось говорив, певно, щось знає, бо його брат - велика фігура при Денікіні. Відомо, що Українська армія, зміц­нена галицькими полками, - сила поважна. Чи договоряться з Денікіним? Щось імені видиться, що скоро будуть там співать "Боже, царя храни!" Сам Лукомський здається людиною розумною, інтелігентною, дивиться наперед. Як вам подобався?" "Так, як і вам". "От що, ви назначаєтесь командиром Канівської офіцерської роти, - каже до ме­не, - формуйте найскоріше. Ви назначаєтесь начальником поліції, - до Дмитра. - При­ходьте вечором, принесіть що маєте, вип'ємо, поговоримо, може, що нового почую. Тепер хіба немало прийшло інтересантів. І вам треба спочить та обдумать не одне". Дійсно, немало знайомих і незнайомих в погонах. Заступник нач. гарнізо­ну полковник Добровольський, п. полковник Кліопа, штабс-капітани Туркевич, Крижанівський, Стадніченко, поручики, п. поручики, прапорщики. В місті - оголошення про мобілізацію офіцерів і унтерів, формування офіцер­ської роти, установлення органів власті. Все - іменем "Командиванія Вооружон-ними Силами Юга Росіі", розуміється, в російській мові. Коло оголошень - гро­мади читають, розважають, раді, що немає терору, страху, можна вільніш дихать. Десь далеко чуть на Дніпрі гарматні постріли. Не видно якоїсь військової частини. В себе радимось. Кінчилось наше вільне життя, а що жде дальше? З доброю мірою перваку, жареною рибою, ковбасою сиділи ми вечором та міркували, що робить. Дмитро не хотів буть начальником поліції, а тим більше - в Каневі. Я не хотів формувать офіцерської роти. Полковник міркував так: сам він не збирається довго тут сидіть. Жінка уже укладається, щоб їхать до батьків найскоріше. Дмитро тим часом побуде тут, а потім вийде десь або в Сквиру, чи Звениго-родку. Командировку достане. Роту мені, одначе, формувать треба. "Не хочете офіцерську, формуйте українську старшинську. Важко дістать в руки зброю. Коли буде добра сотня з зброєю, буде видно, що чинить. Невідомо, хто в Київ перший вступе, який керунок візьмуть події. Як мені здається, Денікін хоче творить єдину неділиму Росію. Для його Украї­на - Малоросія, Польща - Привіслянський край, Естонія і Латвія - Остзейські губернії. Революція - бунт черні, під'юдженої німцями.
Олекса 20 липня 2011, 09:45 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Коло Денікіна - політики різного цвіту. Ніби коаліційний уряд. Власть, одна­че, в руках командування. З Директорією договориться буде нелегко. Не всі такі, як капітан І рангу Лукомський. Треба бути готовими на несподіванки та пильно поглядать на Захід". Може, має рацію? Хіба так. По мірі, як порожніло шкло, кількість випитого самогону не робила на обох собесідників видимого враження. Я звичайно задовольнився трьома чарками, а вони кінчали третю бутилку. Дмитро робився червоний і говорливий. Миколі Михайловичу густішав голос, гудів низьким басом. Недаром він скін­чив духовну семінарію. Голос мав протодияконський! Богатирський голос! Зголосилось по мобілізації старшин і підстарший понад 200. Більшість -23-25 літ, решта - до літ 35. Міщани, ремісники, учителі, урядовці, селянські сини. В старшинську сотню попало приблизно 150 чоловік, всі - українці та чо­ловік 5-6 поляків. Росіяни і українці орієнтації "єдиної неділимої" направлені до добровольче-ських частин та формування ескадрону кінноти. За кілька днів прибули до міста дві роти денікінців. Всі офіцери добре озброєні, з кулеметами. Сотня дістала од їх трохи рушниць та кілько тисяч набоїв. Прибувший півбатальйон розмістився всередині міста. Моя сотня зайняла казарми коло Федорових. Там найшлись по­льова кухня та запас дров. Убрані ми були різно, каждий мав револьвер, чимало принесено прихованих винтовок. Погони сотня носила усталені за гетьманського часу, поробили їх дів­чата з смаком, артистично. Найшлись ґудзики з тризубом і трохи кокард, а решту тоже зробили дівчата. Безпосереднім моїм начальником був к-р півбатальйону полковник Кібаль-чич, гвардієць, з Чернігівщини. Людина культурна, толеранційна. Відношення з офіцерським півбатольйоном укладалось до якогось часу не­погано. Діставали там продукти, табак, решту потрібних гвинтівок. Не міг доби­тись ніяк кулемету. Унтер-офіцерів виділено в окрему роту, з которими зайнялись більше досвід­чені старшини; більше забирали часу вправи польові. Наступ, оборона, розвідка, маскування. Мала сотня свою медичну одиницю, Сашка Ярмолу, сина згаданого Семена Григоровича, що мав млин. Сашко школив двох санітарів. З старшинами провадились спільно ігри по карті. Хтось оповідав про пере­житі бої. Часом читались з історії. А всі ждали чогось. Сільванські виїхали. Виїхав і Дмитро в керунку Сквири. Начальником гарнізону - полковник Добровольський. Штабовець. Він місцевий, до нас ставився прихильно, до мене особисто - з доброзичливою симпатією. Людина добра, і інтелігентна. Штаб групи військ, що йшла понад Дніпром, був в Черкасах. Бойові частини денікінців вели себе чемно, кривд не чинили. Люди їх спо-тикали гостинно, як гостей часових. Тоді, власне, яскраво зазначилось бажання своєї влади та свого війська. Почали показуваться пароплави. Громом вдарила вість про драматичне спіткання частин армій Української і Добровольчеської в Києві. Кінчилась несподіваним нападом добровольців і опу­шенням Києва частинами Укр. армії. Утворився новий фронт неждано-негадано. Всі були здезорієнтовані. Як сталось, хто винен, невже не могли договорить­ся? А може, все улагодиться? Здавши сотню, з першим пароплавом поїхав я в Київ. Був у знайомих на Подолі, Печерську, в Михайлівськім монастирі. На вули­цях - маса офіцерів в погонах, при орденах. Кругом червоно-синьо-білі прапори. Повністю панує російська мова. Неждано спіткав військового старшину Погріб­ного, в погонах підполковника, з Володимиром. На моє привітання тривожно оглянувся: "Как ви неосторожни!" - "Еге! Як і ви, пане полковнику, закакались, добра не ждать". Крутнувсь і пішов, злий як оса. Один з найстаріших, ще з Гнатів-ки, Кримського походу, охорони границі! Міг змінить погляд, переконання, та не смів забути мову! Оте спіткання, що тепер перетворилось в новий фронт, одбулось з слів свідків так. Київ після бою зайняли частини 2-го Галицького корпусу і 7-ї Запорозької дивізії, як тепер переіменовано колишню 2-гу. Червоні одійшли на Лівобережжя, звідкіль ішов головний наступ на Київ денікінців. На мостах охорону несли нали-вайківці, в місто вступив Мазепинський полк і кінний полк чорношличників, кот­рий розвернувсь з дивізіону Римського-Корсакова. Полком командував Дяченко. Другого дня мав одбутися парад цих полків разом з призначеними частина­ми 2-го Галицького корпусу. Стосунки з денікінцями ще не були вияснені, і ніхто не мав вказівок, як поставиться, коли захотять вони увійти в Київ. Українських частин було тут мало, Республіканський і Богунівський полки разом з 8 і 9 дивізія­ми Запорозького корпусу були на фронті. їдучи на парад, чорношличники по­бачили на будинкові міської думи величезний трьохцвітний російський прапор. З полком їхав командир (отаман) корпусу, Генерального штабу полковник Саль-ський. Спинив полк, казав знять той прапор і вивісить національний українсь­кий. Виконав це заступник к-ра полку Божко, б. ротмістр Дикої дивізії. Коли чор­ношличники рушили далі, величезна маса людей, що тут зібралась, підняла галас, на балконі думи появився офіцер-денікінець, скинув український прапор і знову повісив російський. В цім моменті спереду і з будинків полк обстріляно куле­метним огнем. Почулась стрілянина в інших містах. Чорношличники кинулись в бічні вулиці і вийшли з міста в розположення 7-ї дивізії. Туда одійшов Наливайківський полк і напівобеззброєний Мазепинський. Залишили місто і нечисленні галицькі частини. Місто опанували денікінці без бою. їх командування не признавало наддніп-рянців. З командиром 2-го Галицького корпусу ген. Кравсом умовлено тільки про зоставлення Києва галицькими частинами без перешкоди. Все це було тоді, коли недалеко на східний південь велись з обох боків бої з сильною групою червоних, котра йшла з керунку Миколаїв-Одеса. Довідався, що полками 7-ї дивізії командували старі мої знайомі: 18-м Рес­публіканським - Малець, 19-м Мазепинським - Дубовий, 20-м Наливайківсь-ким - Зільницький, 21-м Богунівським - Цилюрик. Назрівали нові грізні події. Вернувшись в Канів, почав старатись (...) про за­пас патронів, харчів, направи возів. Кулемету набути не удалось. Сотня виставляла варту і на ніч висилала патрулі. Щось на четвертий чи п'ятий день сотня дістала наказ обнять варти в місті і виставить заставу на головну дорогу, що вела на Степанці-Миронівку. Посилена варта має стать на дорозі до сіл над Дніпром в кінці Ситників. Ре­шті сотні бути в бойовій готовності. В своїй громаді міркували ми, що б то зна­чило? Може, почались бої з денікінцями і сподіваються тут наступу українських військ? Може, хотять нас вночі обеззброїть? В каждім разі пильно треба слідить за півбатальйоном Кібальчича і чинить, як підкаже момент. До цього часу відно­шення були досить добрі. В заставу на дорогу в Миронівку поставлено 10 чоловік, переважно з Копа-нів, котрі лежали близько в яру, а місто вибрано коло млина Ярмоли на найви­щім пункті. До застави пішов я коло години третьої по обіді. Думав зайти в Копані, як прийде зміна. Тепер тут був Сашко Ярмола. На дорозі - ніякого руху, ні воза, ні пішого. Сидимо, балакаєм. День теплий, приємний. Нарешті показався хлопчик 12-14 літ-щось під рукою. Минув, глянув на нас. Якось скоро вертається. "Іди сюди! " - підходе, дивиться спідлоба. "Звідкіля ти, куда ходив і де ідеш?" "Я з Тростянця. Ходив до шевця, та не застав. Вертаюсь додому", - показує старий жіночий черевик. "А де ж другий?" "Другий ще добрий!" - Хитрий хлопчина. Очі бігають, худий, в лахміттях. "Іди собі, хлопче, будь обережніший". Хлопчина пішов, потім побіг, оглянувсь здалека і кілька разів махнув рукою вниз на Копані. Скоро мала прийти зміна, заходило сонце. Од сторони Тростянця один за другим - три гарматні стріли! Над Каневом високо білі хмарки шрапнелей. Ще раз і ще раз. На взгір'ї появилась лава кінноти. Нижче дорога йшла вузькою смугою між глибокими ярами. Один кулемет міг спинить там хоть і тисячу. Головне - хто перед нами?
Олекса 20 липня 2011, 09:46 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	З лівої сторони ярок виходить в Копані, маєм трохи часу роздивиться і одій-ти. Кіннота з'їжджає до ярів і за ними збирається. Гармати б'ють рідко і високо. Бачимо, як в окопи спішно вливаються денікінці. Од Ситників - коротка стрілянина. Нема чого ждать. Спускаємось в Копані, виходим на другий бік яру в кущі. Звідціль добре видно зібрану кінноту, а за нею по обох боках дороги - ко­лони піхоти. На око - коло 100 шабель, 1000 багнетів. Гармат не видно, а зорієн­туватись можна - 3 польові. Ударили короткі черги з кулемета, коло млина збилась курява. От тобі і хлоп­чик з черевиком! І як в голову не прийшло? Одірвалось кількох кінних, скочили до млина і вернулись. Ще раз ударили гармати і виразна люта лайка: "Что за кава­лерія! ВХриста... Бога...!!!"Ясно,хто під Каневом! Кіннота риссю рушила наперед. Котрийсь не стримався, вистрелив, за ним інші. Не могли знести плюгавої лайки. Поки припинив цю непотрібну стріляни­ну, випустили по 5-7 набоїв. По нас тоже пройшовсь кулемет, кулі просвистіли високо. З окопів почулась сильна стрілянина залпами і пізніше - скорим огнем. Окопи з дротяними заго­родами та ще з доброю залогою з тими силами, що ми бачили, були неприступні. Тут атакуючі "в лоб" найшли б свою смерть. Коло ярів на дорозі знявсь великий крик. З боку атакуючих без перерви застрочили кулемети. Було зовсім темно. Не­сподівано з Дніпра ударила гармата, граната розірвалась недалеко млина. Цільно! Окопи замовкли. Друга граната розірвалась ще дальше. Так ще кілька разів - і все замовкло. Зійшли ми вниз, по хатах, повечеряли, поговорили про бій. Батьки або брати вартували, а ми полягали спать. Були певні, що в місті червоні, та вгадували: де могли одійти денікінці? Про сотню гадалось, що сидить по хатах, як ми. Рано Семен Григорович буде: "Вставайте скоріше снідать. В Каневі немає нікого!" "Як то нікого? А ті, що наступали вечором?" "Кажу, немає нікого, сам ходив і бачив. Денікінці поплили до Черкас. То паро­плав мав гармати. Розбив ґанок Шульцам та дірок наробив мені в млині. На до­розі перед окопами лежать убиті люди і коні. Та ще кажуть, що то наступав Зеле­ний. Ніби він тоже вбитий!" Дивно. Зелений держиться національного прапора, признає і Директорію. То чого в його команда російська і лайка більшовицька? З учителем з Потоку, сорокалітнім поручиком, ідем в город. На дорозі - слі­ди коней, лежать убиті, їх небагато. Піхота тут не атакувала. Молодий хлопець 18-20 літ, рядом шапка з червоним шликом. Широкі сині штани. Другий подіб­ний - скрючений за вербою. Двоє перед окопами. Коней тоже кілько. Може, дійсно Зелений? Обережно входим до міста головною найдовшою покрученою вулицею. Я - в куртці, поручик - в шинелі, хоче йти в Потоки. Людей на вулиці не видно. В поміщенні нач. гарнізону двері незаперті, розкинуті папери в поспіху. Знову виходимо на вулицю, далі вона круте до пристані. Ззаду зацокали під­кови. З-за недалекого повороту виїхала групка кіннотчиків, в руках - карабіни. Ми тоже з гвинтівками. Стали, дивимось зблизька один на других. Ні вони, ні ми одзнак не маємо. З їхнього боку падає стріл, свиснула куля. Ми, не цілючись, вистрелили до їх. Кіннотники подалися назад, а ми перемахнули через забор, че­рез двір, та на гору, зарослу непроглядною дерезою. Наліво внизу - вулиця, на­право, ще нижче, - Ситники. Ми вулицю бачимо, нас побачити не можна. Спус кається добра кінна сотня. Роз'їзд помалу поїхав вниз. Ми прощаємось. Гора над Ситниками обривається. Це тверда червона і сіра глина. Не скрізь можна зійти. Поручик буде керуваться понад Дніпром на Селище, там поверне на неда­лекі Потоки. Ярами дібравсь до Федорових. Всі дома. Як Дмитро виїхав, то я бував тут нечасто. Жив і харчувався у Мальцевих. Лука Семенович і зрадів, і злякався. "Іде од Степанців велика сила. Кіннота бігає понад Дніпром. А піхота, арти­лерія, обози все валять і валять. Ви краще не сидіть в хаті, а в садку над яром". "А не відомо, що то за військо?" "Не відомо. Командують і говорять по-руському. Єсть такі, що мають шапки з шликами і говорять по-українському. Ведуть себе смирно, нікого не зачіпають". "Мені цікаво, чого вони вчора одступили? В окопах було не більше 300 чоловік з двома кулеметами. Маючи таку силу, могли вони кіннотою ударить на Ситники. Обскочить окопи з тилу. Денікінці мусили б рятуватись через Копані в ліс або попас­ти в полон. А вони пішли в лоб на зміцнені окопи. Та і гармати били, як на пострах..." "То вечором наступав Зелений. Як його вбито, то його військо одступило і спіт­калось з тими, що тепер прийшли. Частина пристала до них, частина розбіглась". "Що ж це за військо?" В яру при садові була зроблена в міцній глині простора печера. Була так за­маскована, що не можна було бачить входу з 2-х кроків. В біді схованка надійна для 4-5 людей. Висока стеля дозволяла стоять і ходить. Сухі стіни і піл боронили од простудження. Дівчата пішли в розвідку. За годину вернулись. Військо іде і іде. Шість гармат стоїть в місті. Кіннота більше скупляється коло залізничного мосту. Якими є, пе­реїжджають човнами на другий берег. Наші хлопці тоже ходять вулицями, їх ніхто не трогає. Шість кухонь весь час варять і роздають їду..Єсть і жінки на бричках і в фаетонах. Дуже багато куле­метів. Сила велика. Вечором пішов і я без зброї, в своїй куртці. Вози, гармати і кіннота перехо­дили через залізничний міст, пристосований для тої цілі. Штаб групи містився в будинкові нач. гарнізону. Невеликий, худощавий, в си­нім убранні, видавав всякі розпорядження і, здавалося, був головною особою. Називали його "тов. Зінов'єв". Другий - високий, сильної будови, з бритою головою, в кавалерійських чер­воних штанах, був поважною особою; до його зверталось і діставали розпоря­дження кіннотчики. У всім тім масовім рухові почувався великий поспіх, керований спокійно і певно. З місцевого казначейства забрано, які були гроші. На квитку печать: „Директорія Української Народної Республіки”! Розберись тут! Дві доби переходила невідома сильна група. Спалено невеликий хутір Левицький, власність українського міністра Анд­рія Левицького. Ясним стало, що була то група совітська, мала добре командування. Звідкіль воно взялось? А сталося то так. Поки точились розмови двох армій - Української і Добровольчої - ділила їх полоса, де боронилась на два фронти Одеська совітська група, а коли обидві армії почали припинений часово наступ, червоні зникли. Незамітно пройшли коридо­ром на північ і тепер спокійно переправились справно через Дніпро, та в недав­нім часі сполучились з своїми. В цім рідкім в війнах випадкові червоне командування показало велику умілість і справність.
Олекса 20 липня 2011, 09:46 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Проти денікінців На третій день Канів - знову без влади. Частина сотні зібралась. Постановле­но держатись купи, нести варту і охорону. Найдено понад 2 000 набоїв. В Селищі розшукано полковника Добровольського, котрий обняв загальну владу. Ще за тиждень прибув з Черкас повний батальйон офіцерів з командиром полковником Кібальчичем. Всі одіті і обуті в новеньку англійську одіж і обув. Ще за два дні з'явився ескадрон кінноти під командою корнета Варварського, ша-бель 50-60. Між ними - кілька кавказців. Коли не можна сказать нічого недобро­го про батальйон Кібальчича, кіннотчики Варварського вели себе як розбишаки. В білий день зачіпали жидів, били, а вночі почали вриваться до мешкань і грабить. Раз, коли я з сотнею йшов до міста, Варварський з своїми розбишаками їхав проти. Раптом кіннотчики вихватили шаблі і кинулись на нас. Скомандував своїм: "На багнети, до бою!" Вихватив маузер і став спереду, го­товий застрелить Варварського. Кіннота спинилась за два кроки од нас. "Давай дорогу!" - кричить Варварський. "Шаблі сховать і назад! Бо стріляю!" - крикнув і я, піднісши пістоль. Кіннотчики подались трохи назад, спереду висунулось восьмеро моїх, закла­цали замки, без команди зарядили гвинтівки. "Ну обождіте, посчітаємся!" - крикнув Варварський і повернув назад. Сотня була розлючена, готова до бою. В такім стані стали ми коло штабу Кібальчича. На мою скаргу на провокацію Варварського та поведінку його розбишак Кібальчич чемно, спокійно сказав: "У Варварського - всякая сволочь, сам он тоже ведьот себя визивающе. До него доберусь, хоть імєєт он протекцію в Черкасах. Потім, міняючи тему, так само спокійно, але з великою повагою додав: "В ви­ду ізмєнівшихся отношеній, ваша рота должна немедленно переменіть погони на наші і вліться в мой баталіон. Зто распоряжениє властей, іначе і бить не может". З тим попрощались. Сотня вернулась в казарми. Казав всім ждать мого пово­роту, розказав про вимогу Кібальчича Тим часом розібрать запас патронів, хар­чів, кожі та потрібні дома речі. Сьогодні сотня перестає існувать. Хто не має, де подітись, може робить з собою, що совість підкаже. З тим пі­шов на обід. Рішив перебратись на Копані. Речі мої були більше у Федорових, чумарка, частина білизни, штани, черевики, документи, пам'яткові фотографії. В глиняній схованці без відома Л. С. - п'ять новеньких гвинтівок та 900 набоїв в цинкових коробках. У Мальцевих - чемодан, плащ та трохи білизни, на вішал­ці - нове убрання. В кімнаті з Мальцевим застав незнайомого офіцера в формі корнета. Старанно убраний в кавалерійський мундир. Сині штани з серебряним лампасом, гусарські чоботи з кокардами, прилизаний, невеликі підстрижені анг­лійські вусики, чисто вибритий. Типовий особистий ад'ютант важного генерала в високім штабі. На вигляд - коло ЗО літ. Уклонився незнайомому, той розвалився на канапі, одповів недбалим кив­ком, мовчки дививсь на мене прищуреними очима, насмішливо-викликаючо. Типік! Видно, мамин синок, дійсно терся десь при штабі. Бойовий офіцер так себе не веде. Допровадивши себе до порядку, приготовив чемоданчик, вийшов до столу, де ставився обід. Мальцева хотіла нас познайомить, а корнет недбало кивнув: "Ми знайомі". Глянув на нього здивований. Ніяк не пригадаю. Зайнятий своїми мислями, перестав звертать увагу на надутого дурня. Хотів ще вернутись в ка­зарми, де з ким попрощатись, побалакать, порадиться. Коли піднявсь після обіду з-за столу, корнет кинув: "Обождіте! Нам нужно поговоріть!" "Я вас слухаю!" - кажу, сідаючи. Злість взяла на цю прилизану обезяну. Госпо­дарі дітей не мали. Забравши з столу посуду, вийшли обоє, а за хвилю зачинились за ними двері на вулицю. Ми з корнетом дивились на себе через стіл. "Ви меня не узнайотє?" "Не пізнаю. Бачу вас перший раз". "Развє? Ведь ми работалі в соседніх комнатах і каждий день відєлісь". Теперь я був здивований не на жарти. Стараюсь пригадати і не можу. Людей пізнаю легко, тут ні. "Коли, де?" - питаюсь. "В воєнкоматє! Ви работалі с судьєй, а я рядом". Мене аж заткало. Щось є дійсно знайоме. Закручені вуси та борідка, при­чепіть і буде: "Пушкарьов!" "Да, я Пушкарьов! К вашему свєдєнію, наш разговор серьйозний. Во-пєрвих, почему ви не евакуіровалісь, а осталісь на теріторіі, занятой непріятелем?" "Мене ніхто на повідомив про евакуацію. Я був при головній заставі, коли неждано звалилась і одрізала велика сила. А властиво, яке вам до того діло?" "Какоє мнє дело? Я вас арєстую как труса, убєжавшого с поля боя!" "Короткі руки!" Обоє схватились на ноги. "Ви с бандами імєєте связь! У вас на погонах вот сінєнькоє, жолтенькоє, ви мазепинєц, самостійник! Я начальник контррозведкі, всьо знаю!" Дальше не було чого слухать. Вихватив маузер: "Руки вгору! Носом в куток! Не рушай, бо стріляю!" Витяг йому з кишені невеликий, багато гравірований пістоль, казав повернуться та його ж пістолем з усієї сили ударив по випещеній пиці раз-другий. Пушкарьов звалився, навіть не крикнув. Взяв я свій чемодан, накинув плащ на руку та пішов в Копані. Сотня розійшлась. Кінець. Пушкарьова знайшли непритомним. З Канева він зник. Приховавши зброю, канівчани ждали якогось моменту чи гасла. Вірили в переміну, хотіли своєї влади. Почали ходить чутки про порозуміння з червоними, організацію військо­вих українських частин; називали нову партію боротьбистів, що має взяти владу на Україні під червоним прапором. Це привіз з Києва Стокоз. У нього дехто збирався, обмірковували всякі можливості. Бував і я на цих зі­браннях. Пригадувався Шинкар, Дяченко. Вони також думали так, як боротьбисти. У Стокоза були відомості завше свіжі про стан на фронтах. Більшовики по­чинають скрізь брать гору. Стокоз був з боротьбистами. В Українській армії панує пошесть тифу. Сила її щодень меншає. Денікінці далеко потиснули її на захід. Червоні спинили наступ Денікіна і Колчака та перейшли в контрнаступ, тіс­нять і з успіхом ідуть наперед. Зелений дійсно убитий під Каневом. А на Канівщині показались карні відділи. Появились і деякі поміщики. Од-бирають у селян землю, забрані речі. Карателі немилосердно катують людей, уби­вають, палять хати. Появляються в спокійних селах, забирають свиней, худобу, зерно, допускаються ґвалту. ПоміщикохМ був і Варварський. Почались повстання проти Денікіна. В такім стані речей не годилось бути безчинним. Коли двоє молодих селян з недалекої Прохорівки вночі найшли мене на Копанях та обережно стали на­мовлять перебратись до їх і організувать самооборону: "В Прохорівці найдеть­ся з 15 з обрізами, близькі села тоже пристануть. Вас люди знають і надіють­ся, що поможете. Ото вчора з Мошнів прийшли з возами з 20 чоловік, двоє офіцерів і троє солдатів на конях. Мають кулемет. Забрали в Пекарях двоє свиней, барана, віз вівса, п'янствували, бешкетували, ґвалтували. Тепер вони в Хмелевій. Вночі будуть п'янствувать, а вертаючи, не минуть і Прохорівки. Просимо помочі". Порадився з Семеном Григоровичем. Він цих людей знає добре, вірить їм можна, помогти треба. Хмелева лежала над Россю в 4-5 км од Канева. Там великі провалля, яри. Жив там знайомий, що був в сотні. Село невелике, хат з 40, досить заможне, в кутку за лісом, високим взгір'ям та ярами. Одного з прибувших послав в Прохорівку, щоб всі, хто має зброю, йшли зараз до Хмелевої та чекали в найближчім яру. Сашко привів дев'ять надійних бувалих хлопців, охочих до задуманого. Двоє, що добре знали місцевість, мали змовиться з тим моїм знайомим, щоб обережно намовив господарів дать поміч, та докладно роздивились, скільки і де грабіжники заквартирувались, де кулемет, чи є варта. В яру зібралось з Прохорівки та Хмелевої чоловік тридцять. Наскок удався без стрілянини і страт. Всіх непрошених гостей пов'язано п'яних. Рано їх роздіто, розбуто, забрано, які мали, гроші. Громадський суд присудив всіх пока­рать смертю. Категорично запротестував. Все ж таки, хоть і грабіжники, ґвалтів­ники, все це - люди молоді, 20-30 літ. З далеких сторін, здеморалізовані запутаним ненормальним часом. Пока­рать треба, і то - міцно, маємо право. Забирать життя - не маєм, бо повернуть не можем. Може, не всі, а декотрі покаються і зрозуміють свою вину і ще вирос­туть на порядних людей. Лишнього гріха не треба брать на душу. Постанову змінено. Всі підсудні дістали по 25 міцних київ на голий зад. Напівроздітих, босих пу­щено їх на всі чотири сторони. Що далі з ними було, невідомо, тільки жінки, зав­ше милосердні і чулі на людське нещастя, тикали в руки покараним кусок хліба, сала та навіть щось на плечі. Вози з награбованим поїхали в Пекарі. Зброю забрано до самооборони, ка-нівчанам припало 5 револьверів, 4 пари добрих черевиків. В таємниці привезено до лісу в Копанях кулемет. Решту одежі, обуві, коні і вози поділено згідно між Хмелевою та Прохорівкою. Більше в тих сторонах і дальше на схід карателі і грабіжники не показувались. Справа наскоку в Хмелевій в людських поголосах набрала далеко збільшеної форми. Говорилось про великий партизанський відділ, що бороне села коло Ка-нева. Все це ніби в таємниці, люди, проте, знали де шукать зв'язку і помочі. Через Хмелеву та Прохорівку. Після подібної операції в Селищах зв'язок поширився. Ніхто докладно не знав більшості канівчан, зв'язаних в спільній справі. При по­требі дорога порозуміння находилась. Були ще випади на дальші одлеглості - 8-12 км. В умовлене місто приїжджа­ли вози, забирали 10-12 людей, кулемет і привозили в призначене місто. Завше був хтось з сотні, кого я знав. Завше виходилось без страт. Трапилась і невдача в Ржищеві. Там була велика цукровня з поважним запа­сом цукру, котрим платилось за працю робітникам і службовцям. Тут з'явилось коло 80 возів. Стероризували варту та почали розбивать магазини. Не військо, та мають зброю і навіть кулемет. Кінний посланець вискочив незамітно та погнав в Канів за поміччю. Місце­ва влада одмовила в помочі, мала мало сили. Якимсь способом трапив до нас і пообіщав 20 мішків цукру за поміч. Вози з Ржищева та Селища - недалеко мосту, щоб скоро підвезти. Охочих цим ра­зом зібралось з 25 чоловік, взяли і кулемет. За півтори години були ми близь­ко міста. Посланець удавсь до цукровні попередить працівників, щоб по можливості дали поміч. Коли наша група була не дальше півкілометра, як попали під густий огонь спереду і збоку. Вози утекли назад, двох наших ранено, на щастя, легко. При-йшлось одскочить, дякуючи темноті, без дальших страт.
Олекса 20 липня 2011, 09:47 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Ранених перев'язано і одіслано до Селища з більшою частиною групи. Решта, 10 чоловік, найбільш бойових, зостались. Коло півночі обійшли обережно цук-ровню од Дніпра, чулись крики, коней, рух возів. Ми підійшли до огородження і пустили кілька коротких черг з ручного кулемета та по 5 стрілів з гвинтівок. Почулись крик, лайка, тупотіння, тріск возів. На пострах - ще по 5 стрілів, галас зменшився і скоро затих. Грабіжники втекли. Чи мали страти - невідомо. До нас, утікаючи, не стріляли. Був це напад якогось невеликого ватажка, що чинив так напади не тільки на цукровні, а і на за­можніші хутори. Магазини одбивали довго, бо з ключами кладовщик укривсь. Потім один другому мішали, приблизно вивезли тілько 250-300 пудів. Нам 20 мішків доставлено в ліс. 10 приховано, а 10 поділено на всіх, хто був під Ржищевом, порівно. Ранені дістали по 8 кг більше. Цим властиво кінчились випади з поміччю селам. Мали ми свої коні і вози, тяжкий і ручний кулемети. Були запаси цукру, сала, солі. Мались також в запасі гвинтівки, патрони, з десяток ручних гранат. Кібальчича з батальйоном в Каневі не було, на його місто приїхав полков­ник Тимошенко, Генерального штабу, людина розумна і інтелігентна, літ коло 40. Дуже пристойний з виду. Канівчанам він подобався вже тим, що притиснув Варварського, склав візи­ти місцевим вибітнішим громадянам. Вечорами бував у моїх знайомих. Удалось йому організувать невелику канівську роту. Припадком прийшлось з ним спіткатись у полк. Добровольського. Разом було шість осіб, між ними пор. М. Ц., котрий після ліквідації моєї сотні пере­йшов тоді до Кібальчича. Тимошенко одверто, не криючись, говорив про військові та політичні спра­ви того часу. Людиною був поступовою. На всіх фронтах положення критичне, а навіть катастрофальне. Мобілізо­вані масово розбігаються. Кубанці і донці дезертирують деколи цілими полками. Щораз збільшується повстання по Україні. І цього треба було ждать. "Карта наших удач одвернулась од нас в Києві. Наше командування, вмісто порозуміння з українським командуванням, втратило можливість скористання з поважної сили, втратило симпатію, прихильність і піддержку населення. Належало дать Україні антиномію, самоуправління, піддержку, а наші ВЄРХО- води не хочуть зрозуміть, що минулого не вернеш. Співають "Боже, царя храни!" та п'янствують. Мріють про "неділиму". Надходе час розплати. Повстав новий фронт, запропащено великі можливос­ті. Ми мусили одірвать більшу частину наших сил з київської армії на цей фронт. А там тоже діється щось недобре. З галичанами тертя, не хватає боєприпасу, обуві, одежі, медикаментів. Страшлива пошесть тифу здесяткувала стійкі бойові полки. Кінчиться все для нас і України трагічно. Додать треба, що незалежна Польща, признана Антантою, гострить зуби на привернення границь "од можа до можа", за часів ще перед Катериною II. А для наших трупів в генеральських та сенаторських мундирах Польща остаєть­ся "Привіслянським крайом"! Не научить їх смерть". "Чи не занадто темною фарбою малюєте майбутнє, пане полковнику?" - ки­нув я питання. "Не бачу доброго виходу. А ви тутешній?" "Ні, нетутешній, проживаю тут часово". "Ви офіцер?" Добровольський озвався: "Зто капитан А-ко". - Тимошенко не був заскоче-ний. Пильно тільки придивився і додав: "Ага! Не добре стоять наші справи, пане капітане..." "Недобре, - отвітив йому. - Обов'язково хоть тут треба забезпечить спокій та порядок". "Що ж? Коли Варварський і йому подібні перестануть на селах розбійничать, то спокій ніхто не наруше". На цім кінчилась розмова, я попрощався. Була пізня осінь. Не було чого робить. Я оселився у Ярмолів та став помогать де в чім. З Саш­ком приготовляли дерево на зиму. Разом ходили змінять батька в млині. Коли був вітер і зерно до помолу, не раз там і ночували. Спокійно пахне зерном і борош­ном. На ступі товклась каша з ячхменю та проса. Научився регулювать каміння, сита, вигодно ставить млин. В млині була лежанка внизу. На ній було приємно полежать чи посидіть. Дерева багато не вимагала. Молодший брат Сашка - Семен (Сеня) - займався кіньми, коровами та свинь­ми разом з матір'ю, спокійною та добродушною. Була це рідкого характеру, од-верта людина, не мішалась до мужських справ. Мала свій гумор. Колись, зміняючи старого в млині, застали там його куму в підозрілій позі. Вернувшись на вечерю, застали старого за столом, а мати ставила миску. Ста­рий глянув на Сашка та незамітно моргнув вусом. Той засміявся і поклав ложку. Мати подивилась на почервонівшого чоловіка, сміючогось сина, а Сашко че­рез сміх: "Мамо! Знаєте, застали ми батька на лежанці з Г-ю!" Та схватилась за живіт і почала сміяться, аж сльози потекли. Сміялись Сашко з Семеном. Старий кинув ложку об стіл, схватився, надів кожух, шапку та пішов на млин. Моє положення було клопотливе, не знав, що думать та як себе держать. Коли всі насміялись, мати і каже мені: "Ви знаєте нашу куму?" "Знаю", - кажу. "Тож вона має 24-ро дітей. І старий був там кумом, і я кумою. Найстарший син - в вікові Сашка, живе в Києві, а наймолодшому - два роки. А той біс і тут по­ласився, як не сміяться? Вже в літах, а не має, мабуть, куми або молодої солдатки, де б не побував. Такий він уже вдачею, що всім подобається. Та щоб ще до Г-хи приженихавсь? Ой, не видержу!" - і знову в сміх, за нею сини, а за ними тепер і я. Семен Григорович мав з 50 літ. Міцної будови, рум'янолиций, лице мужське, регулярне, завше чисто оголене, густі підкручені вуси, вигляд незалежний, солід­ний. Чуприна темна, густа, прикрашена на висках мало замітною сивиною. Був добрим охотником і стрільцем, подобаться міг. Цікавила мене на рано зустріч його з жінкою та синами. Рано С. Г. прийшов, роздівся і за стіл: "Давай, стара, скоріше снідать, а ви, хлопці, ідіть до млина. Цілу ніч молов, зосталось ще. Вітер добрий, певно, дове­зуть, а я ляжу спать. Постелиш на лежанці". Всі дружно засіли до снідання. Гарячі млинці-гречаники з сметаною та мас­лом в великій кількості зникли. Про вчорашнє ні слова, ні усміху. Все в свій час. Благословенна щаслива родина! Дружина - працьовита, весела. Часами ходили ми з СашкохМ в тихі дні на полювання. Я - з двостволкою батька. Сашко - з гвинтівкою: може, трапиться щось несподіване. Стріляв він стисло, завше вертались з одним чи двома зайцями. Батько знімав шкуру скоро і справно. Цього і я там научився. Придалось в житті не раз. Коли цукровня почала зимове приготовлення дерева в близькому лісі, а за­няття дома не було, Сашко, Семен і я пішли на заробітки. Ліс був грабовий. Тре­ба було дерево спилять, порізать на метрові куски, розщепить на 2-4 частини і скласти в штабелі. Платилось цукром, за кубічний сажень - 4 кг. Заробіток се-редньо випадав на одного 0,8 кг в день. Ми втрьох день в день ставили сажень і в суботу приносили коло ЗО кг цукру, чому була рада мати, запаслива господиня. Зате кормила смачно і досхочу. Вза­галі, Ярмоли жили зажиточно. Як говоррів урядовець, одбираючий роботу, ніхто більше нас не виробляв. Всі ми були при силі, пила щодень вигострена, розведена в міру; сокира обрубувала гілля, як бритва, а тяжкий, клиноформенний "колун" на довгому, міцно обсадженому держакові розщеплював кругляк за одним разом. Залізний клин та довбня уживались тілько при товстих "окоренках". Пила була під моєю опікою, сокира - Сашковою. Все думалось мені про поворот додому. Як там живуть? Навідувався часами до Федорових. Приносив цукру, сала, крупи, часом доброго борошна. Замовив у Луки Сехменовича два кінці перемету. Шнур скрутили на прядках баби, а крюч­ків Л. С. мав великий запас. Про Дмитра - ні слуху ні духу. Бувало, коли загово­римось, то і заночую. У дівчат переховувалась моя шабля і деякі речі. Хоть вдень в місті не показувавсь, вечором бував деколи у знайомих. Таке життя часове, як в гостях, не було дуже приємним. Червона армія взяла Харків і спихала денікінців до Чорного моря. В недовгім часі денікінці зоставили Київ. Через Канів пройшла група коло 2000. Був це Біло-зерський полк, батарея і сотня кінноти. Група ця пішла на Миронівку, а з нею -повітова влада та кілько канівчан. Б. штабс-капітан Василь Крижанівський та Стокоз зібрали з два десятки бо­ротьбистів, ставши по стороні червоних. В місті нічого не змінилось. Знову Фе-доренко, Дорошенко та Кузьменко почали організовувать владу та різні повітові установи. Положення було поважне. Боротьбисти були майже всі раніше в моїй сотні, пізніше - в партизанській групі. Знали всіх, хто мав зброю, а одночасно - моє перебування у Ярмолів, Фе-дорових та інших містах. Безумовно, нова влада перш за все вимагатиме оддання зброї, не удасться уникнуть арештів. Порозумівшись з Крижанівським, передано боротьбистам 50 гвинтівок, 500 набоїв та тяжкий кулемет. Взамін боротьбисти обіщали протиставиться ареш­там. Решту зброї та набоїв приховано. Мені випало майже що другий день ночу­вать в іншім місті. Тепер найбезпечніше було у Журавльових, Кущів, на Іскрів-щині у Притоцьких-кумів. Дійсно, арештів та ревізій не було. Цим разом дійсно панував спокій. Не чу­лось по ночах стрілів, не зникали люди. Близилась зима. Морози були в тім році ранні. Дніпром плило "сало" - круги підмерзлого снігу.
Олекса 20 липня 2011, 09:47 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	28.ХІ. сталось те, що мусило статись, не тепер, то пізніше. Арештовано мене вночі у Кущів. Під конвоєм шістьох озброєних одразу одведено до в'язниці та по­саджено в окрему малу комірку. Було там холодно, ні на чім присісти чи лягти, голі стіни, камінна підлога, ніякого світла. Перша думка - всьому приходе кінець. Перед ранком керівник в'язниці приніс гарячого кофе з ячхменю та хліба з салом. Людина немолода, сидів на місті з двадцять літ при каждій владі. Були ми знайомі. З сином і дочкою - навіть близько. Стражники тоже були од кількох літ ті самі. Вдень незнайомий молодий військовий в канцелярії випитував про місто народження, чим займались батьки, родичі, я сам перед війною, де був на війні, в яких частинах, боях, який мав ранг. Про службу в українських частинах. Що ро­бив в Каневі. Не мав чого я ховать, що було, як було - сказав одверто. Слідчий все списував, не кричав, звертався досить чемно. Знову повели до комірки. Тим разом поставлено там ліжко. Можна було б терпіть, якби не докучав холод. Аби не мерзнуть, ходив в своїй комірці з кутка в куток, виконував гімнастичні рухи, тер рамена, руки, груди. На собі мав добрі чоботи, блузу, штани, непогану куртку та звичайний військовий кашкет. Спав на твердому ліжкові, просипаючись кілька разів. Довгі ночі тяглись, як вічність, гнобила безпорадність. Не хотілось вірить, що надходе кінець. Про мій арешт знали. Журавльов і Шульц робили старання про звільнення, бра­ли на поруки. Противився найбільше Василь Крижанівський. Хто б міг подумать? Про це взнав з схованої в хлібові записки без підпису. Значить, мались вірні приятелі. Третьої ночі, коли проснувся, почулись кроки, одкрились двері, двоє озброє­них зайшло в комірку, ще кілька з ліхтарем в коридорі. Пізнать нікого не можна лиця в темноті. "Виходь!" Двоє спереду, решта - з ліхтарем ззаду. На вулиці двоє стає по обох сторонах. Минаєм воєнкомат, там в двох вікнах світло. Виходимо на дорогу до мосту і при­стані. Відомо, куда йдем. Умирать не хочеться... Не вірю, що це зараз станеться. Гарячково думаю про рятунок. Через перила - в воду! Чи успію? Застрелять, зако-лять. Ідем мостом. Ніхто ні слова. Недалеко кінець над бистриною. Стаю, може, за три кроки над прірвою. Ліхтар нанизу світить жовто. Чую клацання затворів і голос, котрий пізнаю. "То ти, Федір? Візьми чоботи, добрі. А хлопці нехай заберуть одежу, нащо пропадать?" Сідаю на поміст, протягаю ноги. Чую тихий шепіт. Двоє підходять, стягають чоботи, штани. Сам скидаю куртку і блузу. Чи удасться задумане? Каж-да секунда дорога, може, остатня. "Федя! Не маю до тебе жалю. Прощаюсь з світом і Каневом, прощаюсь з вами, дарую свою смерть. Дай мені руку на прощання!" Федір зробив три кроки, що нас ділили, і протяг руку. Стиснув її, а через мо­мент летіли ми з шестиметрової висоти в темну бистрину. В якім моменті, як ми розлучились, трудно сказать. Здається, я Федю одіпхнув. Пірнувши найглибше, скільки міг, державсь під водою. Коли виставив голову над водою, ліхтар далеко блимав, чулось кілька стрілів. Хоть плило "сало" кругами, холоду не чулось, скоріше, - враження дуже гаря­чої води. До берега добрався нижче пристані і побіг щосили в Іскрівщину. Застукав в двері, почав кричать, щоб скоріше впустили. Здавалось, вічність ми­нула, як почувся голос кума Тараса: "Хто там?" - "Це я. Одчиняйте скоріше, куме!" В хаті запалено світло. В одкритих дверях стояв Тарас Павлович в накинуто­му кожусі, приглядався дрижачій білій з'яві. Пізнавши, схватив за руку і ввів до хати. Сили мене покидали, довго терли холодною водою все тіло, руки і ноги. Терли сухими м'якими плахтами, оділи в сухе, напоїли чимсь гарячим, міцним самогоном, положили на піч в тепле про­со, накрили кожухом. Ніч ще була надворі, коли кінчили те рятування обоє кумів і його стара мати. Були тут сльози, старання, а головне - уміння нести поміч. Майже добу проспав я в теплому просі, вигрівся і опритомнів. Прибіг я в Іскрівщину коло 4-ї години. Білизна замерзла на черепок. В хаті почули слабе стукання, та не чули голосу. Здавалось самому, що кричав, а то було хрипіння. Тіло були іинь. Одтиради довго, доки порозовіло. Потім поїли липовим цвітом і самогоном. Все робилось за порадою матері, Мудрої ДОСВІДЧЄННЯхМ СВОЬХ ЛІТ. Як я спав, Тарас був в місті, заходив то тут, то там, прислухавсь до розмов. Всі зна­ли, що сталось на мостові. Як ми з Федором згинули. А скрізь твердили, що було так: Мене привезли розстрілять. Скинувши чоботи і одежу, кинувсь я до води. А Федя хотів вдержать, успів схватить за руку, не вдержався і сам полетів вниз. Так говорили ті, хто мав розстрілювать. Принесли хмої чоботи і одежу. їм повіри­ли, жаліли мене, жаліли і Федю. Був то 20-літній симпатичний хлопець, спокійний, веселий, з Ситників , назначений начальником екзекуційного п'ятиособового гуртка. Мені тоже було його шкода. Що ж? Інакше не можна було... Важним було, що я перестав існувать і когось інтересувать. Коли я обудився, почув себе зовсім добре. З Тарасом Павловичем за смачною вечерею випили цілу бутилку самогону, як радила його мати. Знову заснувши в просі, проспав з 12 годин, а все пережите було неначе недобрим сном. Пробув­ши в Іскрівщині день, вечором подавсь на Копані лісом та горами. Коли зайшов до Ярмолів, Сашко ходив по хаті, мати поралась коло печі. По­бачивши мене, Сашко став, крикнув: "То ти?" Мати перехрестилася і занемови-ла: "Чи це ти?" - "Я, мої дорогі, як бачите, живий та здоровий". Міцно обнялись, поцілувались, і пішло: "Яким чудом, де був, тож всі кажуть, що ви з Федею К. всі потопились". "То добре, що так говорять. Федю шкода - згинув. Як сталось, потім скажу. А от цікаво, хто мене оддав на смерть і за що?" Коли прийшов Семен Григорович, тоже очам не повірив. Прийшлось все розказать од початку до кінця. Де і коли мене взяли, як було в в'язниці, як вели розстрілювать та як удалось дібраться до берега та рятуваться в Іскрівщині. "Тепер перестануть вас шукать. Федю, щоправда, шкода, та сам собі винен, міг не йти в роту, міг одмовиться вести на розстріл. Будете тепер у нас весною, що ще зміниться. Що будете робить? Будете з Сашком ходить на зайців. Помо­жете приготовить дерева, захочете - підете знову заробить трохи цукру. Тільки людям менше на очі показуватись. Того, хто вас видав, уже мають на приміті. Коли підтвердиться, буде покараний, як заслужив". Так постановив Семен Григорович, решта потвердила. Бачачи щирість цієї сім'ї, почув до неї ще більшу вдячність, почув під нога­ми твердіше опертя і надію найти своє місто на землі. Був грудень, мороз державсь невеликий, трохи припорошив сніжок. Якось вечором зайшов ніби припадком Андрій Журавльов. Я саме сидів трохи в тіні, світло падало з печі і од малого каганця. Лампу запалювали, коли давалась вечеря. Привітавшись, Андрій кинув поглядом в мій бік, став, нахилив голову, розста­вив руки, ніби когось ловив. Ноги - як прилипли. Я встав, зробив крок до нього, а цей могутній матрос-силач крикнув і кинувся на шию, стискуючи та обплітаю­чи руками-кліщами. Плакав сердечно, як дорослий бугай. "Як же я радий! У нас навіть старий заплакав! Весь Канів тебе поховав... а ти живеш!" Далі Андрій завертівсь якось, став прощатись та просив його трохи одпро-вадить. Виявилось безпомилково, що мене вислідив і видав племінник Стокоза. Андрій прийшов до Сашка порадиться, що з тим негідником зробить. Моя прин сутність живого та здорового ошоломила Андрія, не вірив очам. Тепер і мене! питався, як покарать провокатора. Знав я цього 22-23-літнього здорового хлопця. Не раз балакав, навіть за сто-| лом сидів. Був здержаний в розмові, уваги вставляв до речі. Не дуже водився! з дівчатами. Я уважав його поважним. Умовились на тім, що коли що робить, то з великою обережністю, і то тіль-| ки тоді, коли безперечність підозріння буде мати доказ. Андрій підтвердив це (не. - Ред.) як підозріння, а факт. Кара, властиво, постановлена, йдеться, де Олька взять, як взять, щоб ніхто| не знав і не бачив. Я, властиво, дивився на цю справу трохи інакше. По-перше, про те, що я урятувався, ніхто не винен знать. Коли згинув з при-| воду провокації Федя, то нехай вже ця смерть буде офірою. Чи варто щось рон бить з Ольком? До того, він неслабий, певно, має в кишені пістоль. Чи варто| рискувать?
Олекса 20 липня 2011, 09:48 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	"Не тільки варто, а обов'язково. Що ти живеш, це могло статись раз. Сьо-І годні видав тебе, завтра видасть другого, післязавтрього - ще когось. А знає насі всіх. Провокатора треба знищить, щоб другому не захотілось піти його дорогою"! Андрій це сказав твердо і в певній мірі мав рацію. Розійшлись на тім, що Саш-Г ко перекаже мою думку після спільної поради. Сашко - військовий фершал. Скінчив в Києві спеціальну школу. Мав право писать рецепти на ліки, знавсь! на діянні різних ліків на організм людини. Мав в майбутнім здобуть звання ліка­ря. Мав різні медицинські книги. Дещо і я скористався з його пояснень про хвон роби та їх лікування. Мав дома деякі ліки та лікарські приладдя. Між іншим, мав легку руку! до рвання зубів та пеньків. Обмовляючи порушене питання про Олька, Сашко І прийшов до думки: коли брать, то треба брать непритомного. На цім постановлено, продумано і виконано в цілковитій таємниці. ОлекІ мав дівчину, до неї ходив, любив випить. Підіслана своя дівчина непомітно вси­пала до якоїсь чергової чарки даний Сашком порошок. То Олька ошоломилоі зробився з виду ніби міцно п'яний. Коли вийшов надвір, майже непритомний, провітриться, взяли його під руки, як п'яного, переодіті, витягли з кишені коль­та і повели з собою. Троє тих, що вели, мали причеплені бороди, підмазані очі] і брови сажею. Непритомним він опинився над Дніпром, там, де мене принесла вода. Тут І дано йому понюхать нашатирного спирту. Під дулами пістолів зміненим голосом Олькові освідчено, що має буть застрелений за смерть мою і Феді. Той став на коліна, обіцяв покаятись, просив прощення. "Хочеш жить, рятуйсь сам. Роздівайсь і пливи на другий бік. Перепливеш, врятуєшся - живи, а з Канева - вон". Що сталось - малосподіване. Олько переплив, хлопець був сильний. Вирятувавсь, хворів, а потім десь виїхав. Я навіть був радий, його смерті не хотів.
Volodymyr 21 липня 2011, 21:59 IP: 78.137.23.xxx	Рейтинг: 0
	Цікава книга, яка розкриває канівську сторінку з досить-таки несподіваної сторони. А головне - правдива, не заангажована партійними догмами. Все як було. Загалом, Канів не змінився. Хіба що тоді було трохи більше патріотичності.
Усатый 22 липня 2011, 15:17 IP: 82.207.20.xxx	Рейтинг: 0
	Спасибі, незаангажований погляд про події на Канівщини в період революції, про життя канівчан в ті роки. Досить несподівано.

www.kaniv.net не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті користувальницьких рецензій,
оскільки вони висловлюють думку користувачів і не є редакційним матеріалом

Вхід
	Login:
	Пароль
	Пам'ятати?
Реєстрація
Забули пароль?

Нові теми:

Втрата чоловіка, служба в ЗСУ і материнство: історія бойової медикині Каріни Білик

Росія запускає тисячі ІПСО для дискредитації топпосадовців та ЗСУ, – керівник кібербезпеки СБУ Вітюк

СБУ обіграла російські спецслужби по всіх ключових напрямках, - Василь Малюк

JCfUZQsq

JCfUZQsq

JCfUZQsq

JCfUZQsq

JCfUZQsq

JCfUZQsq

JCfUZQsq

Популярні за тиждень:

Втрата чоловіка, служба в ЗСУ і материнство: історія бойової медикині Каріни Білик [1]

Про що зараз спілкуються:

Rima752
Пишаюсь такими людьми! Українці - сильна нація!!! Слава Україні!!
Втрата чоловіка, служба в ЗСУ і материнство: історія бойової медикині Каріни Білик [1]

Весна надії
Мені б тоже цікаво було б послухати пяк вона голосувала?
Коли звітується депутат Черкаської районної ради Горьова Наталія? [2]

slavikf
Те, що сталося після квітня 2019 року нічому вас не навчило
Щодо участі парламентської делегації у щорічній Мюнхенській конференції з безпеки [1]

semko
Та Горьовій буде про що звітувати, аби ще всі депутати так працювали.
Коли звітується депутат Черкаської районної ради Горьова Наталія? [2]

semko
А що молодших та і взагалі нових людей немає? Нам в Місту потрібно енергійного, грамотного, ініціативного місьного голову до 50 років, який хотів і мав сили та бажання трудитися для людей. Хорошу.. [весь]
Канів через 100-98 років [3]

klimenko_2015
ПЕВНО ЩО НАМ ПОТРИБНИЙ АКТИВНИЙ ЗНАЮЧИЙ НАШИ ГРОМАДСЬКИ ПРОБЛЕМИ ХАЗЯЙНОВИТИЙ МУДРИЙ ТА ПРОКАТАНИЙ ЖИТТЯМ ДЯДЬКО З МИСЦЕВИХ, В НИВЯКОМУ РАЗИ НЕ З ЧИНОВНИКИВ КАНИВСЬК.. [весь]
Канів через 100-98 років [3]

Космонавт
Тільки Саня Рябошлик зможе навести порядок в Каневі
Канів через 100-98 років [3]

WayBe
Буду дуже усім Вам вдячний! Зараз це критична потреба, як для мого підрозділу, так і для мене особисто. Дякую, куме! Дякую друзі!
Збори для Володі Буренка [1]

voskresennai
Мій телефон 0938834311
Продам будинок [2]

voskresennai
Доброго вечора. Ви не залишили номер телефону. Цікавить будинок.
Продам будинок [2]

Активні оголошення:

Продам
Куплю
Робота
Послуги
Продается дом
Здам квартиру
Послуги
Міняю
Оголошення

Розділи новин: