Солдат Сергій Голдиш

Героями не народжуються, ними стають - цю народну мудрість з дитинства знає кожен із нас.  Війна дала нам зрозуміти, що справжні герої народились, росли і жили серед нас - учорашні учні шкіл і профтехучилищ, студенти, молоді хлопці й дорослі чоловіки, які сміливо взяли до рук зброю й стали на захист нашої держави, на захист нас з вами від знахабнілого агресора. І стало зрозуміло, що більше нам з вами немає на кого надіятись, крім як на цих відчайдухів, для яких Батьківщина - не просто  красиве слово з підручника...

Минулих вихідних до редакції "Дніпрової Зірки" завітав Сергій Голдиш - солдат-контрактник, який отримав поранення під Горлівкою та перебував у полоні терористів, але попри все не зламався, достойно витримав цей надзвичайно складний іспит долі.

Перед нами звичайний, на перший погляд, хлопець:  середнього зросту, симпатичний, стрункий, чорнявий, кароокий. Йому лишень 20 років. Разом з матір'ю, братом і вітчимом він живе в селі Пекарі Канівського району. З дитинства в хлопця була мета - стати кращим за рідного батька, з яким мати розлучилася, коли Сергієві було лише 2 роки. Чоловік пиячив, у родині були негаразди. Батьківської і чоловічої підтримки сім'я практично не знала. В 16 років, коли Сергій отримував паспорт, він відмовився від батькового прізвища й взяв собі дідове - Голдиш.

Сергій навчався в школі, потім у Ржищівському професійно-технічному ліцеї, здобув професію автослюсаря. В ліцеї хлопець отримав прізвисько Спортсмен, оскільки не палив, не вживав алкоголю й любив грати у футбол. Виробничу практику проходив у Каневі в автопідприємстві Володимира Буряка, туди ж влаштувався на роботу після закінчення ліцею. Пропрацювавши близько трьох місяців, Сергій вирішив піти до армії й наприкінці грудня 2013 року став контрактником у Збройних Силах України.

- Пішов на контракт, бо хотів у житті чогось досягти, - говорить Сергій. У військовій частині хлопець знайшов нових друзів, які стали його другою родиною, а коли на сході країни почалася АТО, не вагаючись погодився воювати разом із своїми побратимами.

Біля Горлівки (Донецька область) бійці частини, в якій служив Сергій, тримали оборону блок-посту, виконували бойові завдання. Скільки часу провели там, на передовій, Сергій пригадати не може, бо, з його слів, день в окопі прирівнюється до тижня. В один з таких днів блок-пост почали обстрілювати снайпери, їх атаку було відбито. Наступного дня неподалік від наших позицій зупинилися два цивільні автомобілі ("Волга" і "Жигулі"), з них вистрибнули близько двох десятків бойовиків і почали шквальний обстріл блокпоста з автоматів та гранатометів. Сутичка була короткою і жорсткою. Невдовзі бойовики почали відступати, але наші бійці не дали їм утекти - більшість бойовиків  і транспорт були знищені.

Але випробування цього дня не закінчились. Не встигли бійці витерти піт і перевести подих після бою, коли по рації пролунав наказ прийти на допомогу бійцям на сусідній позиції. Екіпаж бойової машині піхоти, до складу якого входив Сергій Голдиш отримав завдання вивезти звідти поранених. Наші хлопці проривалися до поранених під мінометним обстрілом терористів. З Божою поміччю блискавичний рейд закінчився успішно, але на перепочинок не було жодної хвилини. Надійшов новий наказ: є ще одна партія поранених, треба виручати. І знову свистять кулі, рвуться снаряди, реве двигун. Дороги майже не було видно. Щоб зорієнтуватися, бійці зупинили машину, оглянули місцевість. У цю мить у БМП влучив снаряд, виявилося, що бійці потрапили у засідку. Від вибуху провідникові, що був поруч із Сергієм відірвало руку,  а сам Сергій відчув, що бачить лише одним оком, в інше влучив осколок, обличчя бійця заливало кров'ю...

У шоковому стані, не зважаючи на поранення, Сергій намагався витягнути з машини заблокованих в ній бійців. В цей час його спину прикривав провідник, відстрілюючись від терористів з автомата, якого тримав вцілілою рукою. Осколки від другого вибуху посікли Сергієві ліву руку, права теж не слухалася через контузію. Втрачаючи останні сили, Сергій впав на землю біля бойової машини, в цей час третій снаряд вибухнув буквально за метр від нього, осколки вп'ялися Сергієві в ноги. Коли від болю в солдата не залишилось сил, у напівпритомному стані він заповз під бойову машину й зачаївся там.

Згодом до машини підійшли озброєні бойовики, які, натрапивши на пораненого хлопця, почали сперечатися - добити його, чи взяти у полон. Вони спитали у хлопця про його вік. Почувши у відповідь, що Сергієві 19, один з терористів сказав, що його синові теж 19, і вмовив інших не вбивати пораненого. Відібравши документи й особисті речі, бойовики завантажили пораненого в машину й відвезли в лікарню в м. Донецьк, де йому зробили операцію. Внаслідок осколкового поранення хлопцеві видалили праве око.

Після лікарні Сергія відправили до військової частини, де бойовики утримували полонених. Годували двічі на день, із харчів давали кашу, сухарі. Сергій пригадує, як до кімнати, в якій утримували полонених, приходив чоловік, зовні схожий на чеченця, який знущався над полоненим майором, погрожуючи йому відрізати пальці чи перерізати горло.

Сергій перебував у полоні один місяць і чотири дні, наповнені болем, страхом і відчаєм. 15 вересня ц.р. Сергія разом з іншими полоненими обміняли на полоненого ватажка бойовиків.

Важко навіть уявити, що відчували рідні солдата, які чекали на його повернення вдома. Їм самим довелося докласти чималих зусиль, щоб обмін і повернення Сергія додому стали можливими.

Після обміну Сергія відправили до  лікарні в Харків, а за кілька днів - до Київського госпіталю. Там йому лікували кон'юктивальну порожнину ока, виготовили й встановили очний протез. Наразі Сергій перебуває вдома, у відпустці.  Розповідає, що поруч із мамою, вітчимом, братом і бабусею йому затишно і добре, не хочеться навіть їхати в санаторій на реабілітацію.

Найближчим часом на Сергія чекають операції по видаленню осколків, що їх у тілі хлопця лікарі нарахували близько 700. Потім - реабілітація. Ми спитали в Сергія про його плани на майбутнє, і були дещо здивовані його відповіддю - хлопець бажає продовжити військову службу, планує повернутися в частину.

- Нехай я вже не придатний, щоб воювати на передовій, але зможу бути інструктором БМП, навчатиму хлопців, тим більше, що ця професія споріднена з моєю основною спеціальністю автослюсаря, - говорить Сергій.

Таким ми побачили бійця Сергія Голдиша - простого хлопця з села Пекарі, без злоби до тих, хто відібрав у нього здоров'я, без бажання помститися. Родина щедро ділиться з ним теплом, ним пишаються, за нього вболівають. Колись Сергій самостійно обрав свою долю, підписавши контракт на військову службу, і, гідно витримавши жорстокі випробування, сам став її обранцем, адже не один раз невидима сила вберігала його від смерті. Можливо, то були мамині й бабусині молитви, а може, й щось інше. До речі, народився Сергій 19 серпня, на Спаса. Може, саме це і спасло юнака від смерті 11 серпня, коли він у бою отримав важкі поранення, й допомогло вижити опісля в лікарні, де він, до речі й зустрів своє 20-ліття.

Підготувала Марія ГЛАМАЗДІНА

Джерело: Дніпрова зірка