П’ятнадцять років без Патріярха Мстислава

Мстислав Скрипник - патріарх УАПЦ, який був учасником національно-державних змагань 1917—1921 років, служив старшиною для особливих доручень головного отамана Симона Петлюри - свого рідного дядька.

Важко звикнути, що за півтора десятиріччя після упокоєння нашого першого патріярха виросло вже нове покоління клириків і мирян, для яких постать Святішого цілком належить до легендарного минулого. Адже тим, хто починав відродження Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, взагалі неможливо було уявити, як наша Церква існуватиме без Патріярха. Зараз це вже здається дивним, однак тоді, на початку 90-х років, динамічна присутність цього глибокого старця в церковному житті виглядала постійним джерелом наснаги для тисяч і тисяч людей, захищала від застою й омертвіння,  змушувала рухатися, шукати, будувати.

Коли 19 серпня 1989 р. в Петропавлівській церкві Львова проголосили вихід з-під юрисдикції Московського Патріярхату й почали поминати на богослужіннях митрополита Мстислава, за цим символічним актом не стояло чітких уявлень ані про особу самого владики, ні про становище в українській православній діаспорі. Складність стосунків між Українськими Православними Церквами в США й Канаді відкриється для підсовєтських українців уже згодом, а фактична відсутність єдиного центру УАПЦ в діяспорі та символічність повноважень її митрополита так і не буде цілком усвідомлена. Може, якби всі ці нюанси були відомі, одностайність визнання юрисдикції владики Мстислава над УАПЦ в Україні вдалося б зруйнувати. Тим часом саме наївно-романтичне захоплення ідеєю приєднання української гілки УАПЦ до православної спільноти, очолюваної митрополитом Мстиславом, дозволило нашим громадам в Україні дістати потужний імпульс до розвитку й консолідації – особу предстоятеля.

Очевидно, совєтські спецслужби значно краще за вірних УАПЦ усвідомлювали духовний потенціял митрополита Мстислава. В усякому разі, їхня протидія появі митрополита в Україні, його обранню на київську кафедру й повномасштабному здійсненню ним власних повноважень виглядала неадекватно сильною. Чимало учасників Першого Помісного собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р. можуть пригадати, як сіренькі постаті, що крутилися довкола Софії, намагалися організувати опозицію, навіть почали були збирати підписи під відповідними відозвами. Приїзд кандидата на собор, де його обирали на патріярха, було надійно заблоковано, і цю блокаду вдалося прорвати лише восени 1990 р. А щойно патріярх Мстислав наблизився до Харкова, як двоє непримітних осіб у цивільному рознесли по всіх редакціях компромат на нього із рекомендаціями відділу зв’язків з громадськістю обласного управління КҐБ опублікувати ці матеріяли в найближчому числі газети. Напевне, подібне діялося й в інших містах.

Поява з літака в Борисполі немічної старечої постаті розчаровувала тих, хто очікував на повного енерґії харизматичного лідера, якого так бракувало тоді Україні. Та розчарування зникло, коли Патріярх заговорив. Вишукана мова інтеліґента міжвоєнних часів, висока ораторська культура досвідченого парламентаря, чуйність і відкритість до аудиторії – все це змушувало забути про тілесну слабкість 92-річного архипастиря. Він привіз до Києва досвід багаторічних поневірянь нашого народу на чужині, - але це був водночас і досвід протистояння незламної духовної сили української православної традиції потужним асиміляційним впливам американського та західноєвропейського оточення.

Це разюче відрізняло Патріярха від повного комплексів, непослідовного й амбітного українського політикуму, а не меншою мірою й від священнослужителів, сформованих післясталінським Московським Патріярхатом. Скільки діячів хотіло використати його з власною метою! Та й постсовєтське суспільство вже так звикло до геронтократії брежнєвських часів, що не уявляло, як старець зможе керувати Церквою сам, поза всебічним контролем бюрократичного апарату.

І ось цей старенький хворий дідусь, незнайомий із підступною реальністю України, раптом виявився непідвладним і для багнистих лестощів кон’юнктурних політиків, і для задушливих обіймів чиновників, вихованих парткомами. Він не привіз із собою грошових мішків, на які так сподівалися юні митроносці, що збіглися в УАПЦ в надії на швидку кар’єру та легкий заробіток. Однак Патріярх Мстислав у власній особі привіз в Україну найнебезпечнішу для постсовєтської бюрократії зброю: взірець вільної людини, яка, сполучаючи тверду християнську віру й активну суспільну позицію, здатна захищати свої права, боронити духовні цінності, самостійно будувати власне майбутнє, не узалежнюючи себе прийняттям жебрацької допомоги від криміналізованих кланів.

Яким жалюгідним міг здатися він, коли став на двобій із адміністративною системою, що заповзялася була створити замість неслухняної УАПЦ власну церкву, покликану виконувати державне замовлення! Та раптом виявилося: ані лестощі, ні погрози, ні відверта дискримінація й ізоляція від УАПЦ не змогли зламати Старця-Патріярха. У передчутті смерти він відновлює ліквідовані владою структури управління УАПЦ, планує нові архиєрейські хіротонії, робить чіткі заяви, відмежовуючись від чужих йому державних проєктів. Саме завдяки цьому вдалося зберегти Церкву і після того, як 11 червня 1993 р. її перший Патріярх відійшов у вічні оселі.

П’ятнадцять років без Патріярха Мстислава тільки на перший погляд можуть здатися періодом нескінченних розколів, чвар і незворотніх втрат. Глибший аналіз цієї доби з перспективи двотисячолітньої церковної історії дозволяє помітити напружене, болісне опанування Українською Церквою досвіду Патріярха Мстислава. Цей досвід, сконцентрований у власному життєвому прикладі Патріярха, став чинником, визначальним і для відновлення юридичних прав УАПЦ 1995 р., і для перемоги соратників спочилого Патріярха протягом 1996-1997 рр. над підтримуваною адміністрацією Леоніда Кучми групою вихованців Московського Патріярхату, що проголосили себе «УАПЦ-КП». Коли нас нині хочуть відштовхнути від УАПЦ, підміненої в засобах масової інформації відразливою групкою осіб із кримінальним минулим, яким вдалося дістати дублікати реєстраційних документів і захопити Патріярхію, ми всі – Всеукраїнське братство апостола Андрія Первозваного, Харківсько-Полтавська єпархія, численні священики й миряни з розкиданих по цілій Україні громад – лишаємося вірними своїй Церкві саме тому, що для нас вона лишається Церквою Патріярха Мстислава. А отже Церквою, здатною гідно тримати себе у випробуваннях, не йти на компроміси з сумлінням, не продаватися політичним гендлярам. Справжньою Христовою Церквою, яка вміє берегти й примножувати таланти своєї пастви та чесно вести її через випробування.

Благодатний дар П’ятдесятниці апостоли одержали, ставши Церквою, лише після того, як пережили важкі дні розлуки зі Спасителем. Христові учні не розбіглися в паніці й розчаруванні по всіх усюдах, а лишалися в такому небезпечному для них Єрусалимі, «всі однодушно були на невпинній молитві, із жінками, і з Марією, матір'ю Ісусовою, та з братами Його… Коли ж почався день П'ятдесятниці, всі вони однодушно знаходилися вкупі» (Діян. 1:14; 2:1). І ці важкі п’ятнадцять років є для нас перевіркою: чи здатні й ми тепер зберігати однодушність та невпинну молитву – знеславлювані, посиротілі, але багаті на духовний досвід людини, яка повернула в Україну справжній образ православного ієрарха?

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Патріарха Мстислава не було допущено до могили Т.Г. Шевченка у Каневі 22 травня 1991 року,  з наказу Митрополита УПЦ МП Філарета (Денисенко).