Перечитуючи знову «Кобзаря», задумуюсь над маленьким віршиком з великим і глибоким змістом:
І день іде, і ніч іде,
І голову схопивши в руки,
Дивуюся, чому не йде
Апостол правди і науки.
Міркую. На протязі всього життя поет ставить багато запитань, на які сам і відповідає. Але тут, на останньому році життя неначе запитання підсумкове: «Чому не йде апостол?»
Виникає питання: «А хіба Шевченко сам не є апостолом правди? Адже поет написав «Кобзаря», цю святу книгу для кожного українця, щоб донести до нас своє слово правди.
За що боролись ми з ляхами?
За що ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?? Засівали.
А що ж на ниві уродилось??!!
І ось відповідь:
Уродила рута.. .рута...
Волі нашої отрута.
Чому ж так? Хто в цьому винен? І Шевченко дає першу відповідь на всі ці запитання у вірші «Розрита могила».
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі, -
Панувала... Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала
Виглядала волю.
Ой, Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Та не тільки Богдану дісталось від Шевченка, а й всім гетьманам.
Раби, підножки, грязь Москви,
Варшавське сміття ваші пане -
Ясновельможнії гетьмати.
Та найбільше дісталося, звичайно, Богдану Хмельницькому за його величезну помилку.
Великий, славний, та не дуже.
Якби ти на світ не народивсь,
Або в колисці ще упивсь,
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного. Амінь!
Я вважаю, що це велика Шевченкова правда, яку неможливо спростувати, хто б як не намагався обілити гетьмана.
Друга правда, яку не хоче знати сучасна еліта, це його гіркі думи про бога й християнську церкву. На 32 році життя Шевченко важко захворів. Очевидно, хвороба спонукала до написання «Заповіту», в якому поет, відкинувши божу заповідь «Не убий», звав народ до боротьби за волю.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... Отоді я
І лани, і гори - все покину
І полину до самого Бога
Молитися... А до того
Я не знаю бога.
Ці рядки давали підставу комуністам називати Шевченка атеїстом. А правда тут в іншому. Відкинувши божу заповідь, Шевченко не міг славити цього бога, до якого молився народ. Він не сприймав за бога ні Саваота, ні Ісуса. А лицемірним Шевченко ніколи не був.
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Та повернімося до «Заповіту». Поки не настане перемога народу в боротьбі за свободу, доти... «Я не знаю бога». А коли перемога буде за нами, «отоді я полину до самого Бога». Зверніть увагу на слова «до самого!!!» Не до Саваота, не до Ісуса на іконі, а до «самого»! А як же сприймати нам Шевченкові слова:
Для кого ж ти розіп'явся,
Христе, сину божий?
Я сприймаю ці слова, як іронію, бо наступні поетові слова пояснюють це так:
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
А далі іронія Шевченка переходить у сарказм:
До нас в науку! Ми навчим,
По чому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас.
Святую біблію читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
Та дружню жінку взяв до себе
А друга вбив. Тепер на небі.
От бачите, які у нас
Сидять на небі. Ви ще темні,
Святим хрестом непросвіщенні.
У нас навчіться. В нас дери,
Дери та дай
І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери.
А ось уже без нищівного сарказму:
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже й там
Єй же богу, лучче жити,
Ніж нам на Украйні. А може тим, що киргизи
Ще не християни?
Хоч і висловив поет думку, як припущення, але сприймається вона як правда, коли прочитуємо наступні слова:
Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив
Людей божих?!
А получчали? Ба де то!
Ще гіршими стали.
- Як же то? В християнстві стали гіршими? Адже христова церква навчає любові, милосердя, доброти...А Ісус проповідував: «Вдарили в одну щоку - підстав ще й другу...»
- А це вже не доброта і не любов, а рабська покора і людська глупота. Ось приклад із нашої історії, який показує, куди завело нас христове вчення. В 1775 році генерал Теккелій з російським військом (72полки), посланий імператрицею Катериною, обложив Січ, щоб зруйнувати Запорізьку Вольницю.
Кошовий отаман Запорізької Січі (10 тисяч козаків) Петро Калнишевський разом із своїми полковниками раду радять: що робити? За підказкою попа Володимира вирішили здатись на милість цариці. І раду Калнишевський закінчив такими словами: «Ходімо, братове полковники до генерала. Як буде - так буде, а буде так, як Бог дасть». («Історія України»,Скальковський).
Далі те, що було, вам відоме: християнка Катерина завела в Україні кріпацтво, а особисто Калнишевського посадила на Соловках в кам'яну яму (відсидів 25 років).
Висновок простий; християнство знищило Січ (підставили обидві щоки).
Отак ми свою недолугість, відсутність волі і глузду, свою бездіяльність перекладаємо часто-густо на плечі Бога, який «не милує і не карає». Караємо себе самі.
Цікаво, а як же наші предки могли багато тисяч років протистояти кочовим племенам і вести перед у цивілізаційному процесі (приручили коня, винайшли воза і плуга)? Як? У «Велесовій книзі» літописець записав: «Ішли на смерть, як на свято». Отака в нас була наша язичницька віра. Отака!
А тепер жиди нам підсунули свого Ісуса з безтолковим вченням і ми молимось все життя: «Господи, помилуй!»
Наш Шевченко бачив це і стверджував: «ще гіршими стали»,бо ж все життя молимося до чужого бога і слухаємо брехливі проповіді християнських попів. І наш поет закликає:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі.
А більше на землі нікому
Не поклоняйтесь! Все брехня: попи й царі.
А тому він заздрив киргизам, що вони ще не знають цього християнського дурману. Видатний філософ української діаспори Ярослав Оріон пише, що вимолювати помилування і каятись все своє життя в гріхах, яких ти ніколи не робив. - оце й є велике безглуздя християнського вчення І Шевченко закликав найдорожчу для нього людину кріпачку Ликеру:
...Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі. Збрешуть люде,
І візантійський Савоот
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде,
Ми не раби його - Ми люде!
Своє негативне ставлення до християнства поет висловлює і в іншому вірші:
Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій теплій хаті
Оковано, омурано
(премудрого одурено),
Багряницями закрито
І розп'ятієм добито?
Наша язичницька віра для Шевченка -це «добра тепла хата», а християнство - духовні кайдани України.
Та далі поет закликає:
Не добито...Стрепенися
І над нами просвітися.
Просвітися!
Подальші слова - це заклик до дії, але він не здійснився через те, що ми не просвітилися... Не було кому просвічувати народ.
Перефразувавши слова Джавахарлара Неру. можна сказати, що українська інтелігенція, вихована в духовному ярмі чужовір'я, є найбільшим ворогом своєї рідної віри. Отож, так і бредемо отарою господипомилуйщиків.
Під московським гнітом у духовному ярмі християнства Шевченко побачив ще одну правду:
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, нелюдки,
Матір катувати.
І поет ганьбить:
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою?
Так було і так є тепер.
Приклад з нашого сьогодення: в Москві проживають мільйони українців. Жодної української школи, жодної!
Я знаю, що це можна пояснити так: Москва - це не Торонто, це не Сідней і т.ін. Але коли український космонавт Попович організував все-таки хоч недільну школу, то учнів у тій школі бракувало.
Двом мільйонам українців у Москві вже українська мова не потрібна. А скільком українцям-хохлам вона не потрібна в Києві? А що виношує у своїх мріях Голова української просвіти пан Мовчан, відомо: хоче збудувати на Тарасовій горі церкву з хрестами... Так збирається українська еліта віддячити нашому світочу за науку.
Слухайте, шановні письменники і поети, як співає народний артист В.Зінкевич: «Ой крута та круча, де стоїть Тарас...», то ж вона «...кличе, кличе...» вас. Бо виходить так: отримувати Шевченківську премію є кому, а піднятись на ту кручу (духовну висоту Тараса) не хватає духу жодному сущому лауреату.
Пан Яворівський має на те свою відмову: «Ще не на часі...»
Шановний пане, по-вашому, людям казати правду про безглузду християнську церкву і її Бога не на часі?
Звичайно, то було для Шевченка «на часі» говорити «...і мертвим, і живим, і не народженим»: ..все брехня: попи й царі.
То було «на часі» для Івана Франка в покатоличеній Західній Україні написати працю Сотворення світу», дотримуючись принципу: говорити правду, якою б вона гіркою не була. То поет Євген Маланюк не звертав уваги на те, чи «на часі», а чи ні, а писав:
Прогаяли великі дні
Скалічені маленькі люди,
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру... Й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну
Не хизуйся, українсько еліто! Ти теж мандруєш у тій християнській «отарі». І з якою гіркотою поет доходить висновку:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
її розпинають.
як же боляче усвідомлювати, що і те християнське ярмо, і ті важкі московські кайдани почепили ми на себе самі (князь Володимир і гетьман Б.Хмельницький). - Самі !!!
Отака наша правда: життя у московській блекоті, в духовному ярмі чужовір'я під керівництвом лицемірної еліти.
Шевченко чекав Апостола Правди і Науки. Він у нас був. це Іван Якович Франко. Та про нього договоримо пізніше. А сьогодні ми пригадали Шевченкового «Кобзаря», цю святу книгу кожного українця, яка вчить нас бути людьми, а не рабами-християнами. І на самкінець: слова нашого генія:
«Якби ми вчились так як треба.
То й мудрість би була своя...»
я відношу насамперед до нашої еліти, до самих учителів народу. Правда, вони самі часто цитують ці слова в науку іншим, а самим...страшно втратити свій високий імідж серед духовних рабів чужовір'я.
Ми, сповідники Рідної Української Національної Віри (РУНВіри). сьогодні дякуємо: «Спасибі тобі, Батьку-Тарасе, за твої гіркі Думи,за твою Святу Правду, за твою Святу Науку. Якби не вона то й нас не було б»
Українці, читаймо наших світочів, пізнаваймо правду, і правда визволить нас! До тих пір не буде по-справжньому незалежної України, допоки її народ буде жити в духовному рабстві чужовір’я.
Із'яслав Тодорчик
|
0
0
