Коли це закінчиться?

Кожен раз, коли русня завдає ударів по Україні - по Києву, по Одесі, по Дніпру, по Запоріжжю, Херсону, Миколаєву, Львову… - в мені знову вариться той самий коктейль: гнів, співчуття, ненависть, злість та якась заціпеніла, ніби, німота? Бо з одного боку - так шкода людей, дорослих та діточок, молодих та старих, рідних та близьких, знайомих та незнайомих… Але з іншого - як таким як ми, котрі давно ніби втратили можливість яскраво співпереживати та, в цілому, відчувати, через те, в чому вони на Донбасі варилися роками, починаючи ще з 14-15 років? Де зараз КАБи щодня, і добре, якщо не в хату, не в бліндаж, не в твою куцу та “пострижену” посадку, а просто поруч. Де день без прильоту - вже свято. Де стволка вже давно не лякає, де мінометку сприймаєш як сраний жарт, де… де… де… 

Буває не по собі, бо, блін, хтось із хлопців протримався на фронті, отримав поранення, відправили у лікарню, а тут - приліт, коли він без зброї та в тапках. Або просто вже списаний… І тут же інше відчуття: ну і виродки ви, підари - не дістали його на фронті, а дочекались поки буде в тилу, в бинтах... нелюди!

Але то все другорядне. Будь ласка, слухайте уважно. 

Усе це - про вас. Не про ЗСУ. Не про батальйони, бригади, корпуси, не про ВОПи, РОПи, СПшки та окопи. На боєздатність ЗСУ ніяк не впливає знищений будинок за 600, 500, 400, 300, 200, 100 км від фронту або готель десь в Карпатах. Ці удари по житлових будинках та крамницях, по школах та лікарнях, по всій цивільній інфраструктурі - це удари по вашій вірі. Цей террор для того, щоб ви зламались. Щоб ви втратили віру, розслабились, здалися та почали шукати винних серед тих - хто захищає. На превеликий жаль, ми вже подібне колись проходили, ще в часи АТО - ООС. Пам’ятаєте, як тоді майже всі втомилися від війни?… Це та сама битва за ваш розум, за вашу свідомість, за вашу душу. 

І все поступово зводиться до одного: або ви тримаєтесь - зібрані, гідні, готові, живі в середині, або розмазуєтесь по асфальту разом з уламками. Іскра чи сажа. Полум’я чи попіл. Обираєте тільки ви. Решта - то виправдання, лінощі й страх, прикриті словами. 

Запам'ятайте: їх ціль - кожен із вас. Ваш хребет. Ваша здатність стояти, навіть коли боляче, страшно та самотньо... 

І питання не в тому, коли це закінчиться. Питання - яким ти будеш, коли стане зовсім важко. Розпливешся по кутках у паніці, чи станеш тим, на кого рівняються інші? Бо тільки з внутрішнього полум’я народжується справжня сила. І вона - втобі. Завжди була. Пора згадати про це. 

Не для когось. 
Не “потім”. 
Зараз і тут.
Такий Шлях.

Американський піхотинець (https://t.me/usinfantryman1/)