День забороненої свободи

Наприклад, палити не можна, бо це шкодить здоров’ю. Сунути пальці в розетку не слід, бо довбане струмом. Стояти під стрілою крану не варто, бо на голову може впасти вантаж. Словом, у цивілізованому суспільстві прийнято обґрунтовувати будь-яке обмеження прав та свобод громадян. Нехай це обґрунтування ми з вам не готові прийняти, зате ми його почуємо.  

Коли 22 листопада в Києві на Майдані Незалежності офіційно заборонили зібрання громадян, які планують відзначити День Свободи разом із сьомою річницею подій, що увійшли в нашу та навіть світову історію як «помаранчева революція», люди так і не зрозуміли причину заборони. Особливо з огляду на, без перебільшення, трагічні події 9 травня цього року у Львові, коли через небажання діючої влади заборонити демонстрації під червоними прапорами різко стрибнув угору градус соціальної напруги. І хоча 7 листопада залишки комуністів, попри заборону, вийшли на Хрещатик із червоними прапорами, їм за це все одно нічого не було. Натомість мирні зібрання громадян України, що проходять не лише з нагоди нової календарної дати – Дня Свободи, а навіть на честь державного свята – Дня Незалежності, до того ж не під червоними, а під національними прапорами України, цього року натикаються на перепони у вигляді офіційних заборон, міліцейських кордонів, кийків та сльозогінного газу.

Тобто вперше після 9 березня 2001 року демонстрації під жовто-блакитними прапорами та під вигуки «Слава Україні!» в державі Україна починають забороняти. За великим рахунком, подібні перешкоди, якщо не рахувати «кривавий вівторок» 14 липня 1995 року – день похорон патріарха УПЦ КП Володимира, мали системний характер лише за радянських часів. Особливо – в період із 1989 по 1991 роки. Але якщо тоді людей, які гуртувалися довкола національної символіки, ще називали «українськими буржуазними націоналістами», а значить – офіційними ворогами КПРС та радянської влади, тобто – пояснювали причину репресій, то сьогодні День Свободи забороняють мовчки. Не можна. Порушників покарають. Крапка.

Щоправда, ніби є якісь мляві посилання на неготовність міліції та небажання мерії бачити мітинг у центрі підпорядкованого їй Києва. Проте все це – спроби завзятого двієчника та прогульника пояснити свою чергову відсутність на контрольній з математики тим, що він спочатку гасив пожежу на кухні, далі – сів із переляку не на той автобус, а потім був викрадений на кінцевій зупинці нехорошими наркоманами, від яких все ж таки удалося втекти, проявивши чудеса кмітливості. Адже подібні заборони мають зовсім інше, очевидніше походження.

Попри це є не менш очевидні речі, яких не хоче бачити діюча влада, але давно побачили не лише опоненти так званих «помаранчевих», але й значна частина їхніх недавніх прихильників.

Так, те, що почалося 22 листопада 2004 року на київському Майдані Незалежності, значною мірою було результатом наперед продуманої політичної технології та втіленням стратегічного «плану Б» для опозиції. Але люди, які почали діставатися на перекладних із усієї України до головного наметового містечка країни, про це або не здогадувалися, або не хотіли забивати собі голови подібними речами. Просто та влада, кандидатом від якої був тоді Віктор Янукович, повинна була піти.

Помилкою «кучмістів» були результати першого туру голосування, коли Ющенко випереджав Януковича, та організовані з цього приводу провокації біля ЦВК. За логікою будь-яких виборів (у тому числі – виборів`2010), переможець першого туру впевнено виходить у фінал, які б ресурси не залучав для цього його головний опонент. Проте саме результати волевиявлення народу, оприлюднені на ранок 22 листопада 2004 року, були однозначно сфальсифіковані, і, головне, цього ніхто особливо не приховував. Тому спрацював «план Б», народу вивели Віктора Ющенка, сказали «Оце ваш лідер!», а Юлія Тимошенко, мов король лемурів Джуліан із мультику «Мадагаскар», самопроголосилася «помаранчевою принцесою». За два тижні «наші» нібито перемогли.

Швидке падіння «переможців» почалося вже від квітня 2005-го року та відбувалося на очах у всієї країни. Видовище, звісно, було малоприємним. Для більшості це стало великим розчаруванням.

Проте не варто також забувати: «помаранчева революція» не унеможливила подальший прихід до влади тих, хто сьогодні здає національні інтереси України, розвертає країну назад у своєму розвитку, розганяє мітинги, саджає в тюрми, обмежує права людини та дозволяє відкриття пам’ятників Сталіну, а лише відтермінувала на п’ять років.

Тобто так звані демократи, які билися між собою, в результаті самознищилися. На їхнє місце прийшли, скажемо так, не демократи. Але якби не 22 листопада, то Партія регіонів сьогодні напевне, висловлюючись мовою київських студентів, курила б бамбук.

Значить, якби не «помаранчева революція», яка багато в чому не виправдала надій України, майданчик для захоплення влади без революцій Віктор Янукович та йому подібні не отримали б ніколи.

Таким чином, День Свободи влада повинна не забороняти, а навпаки – всіляко популяризувати. Маючи при цьому масу нагод позловтішатися.

Відтак бачимо наступне: 22 листопада 2004 року таки справді завдало тим, хто нині при владі, серйозної психологічної травми. Заборона Дня Свободи – чергове підтвердження цього соціального діагнозу.

Тут варто нагадати: сьогодні українська влада знаходиться між двома революціями – минулою та майбутньою. І якщо «помаранчева» мала всі ознаки революції буржуазної, тобто – безкровної, то не дай нам, Боже, революції пролетарської – про цю ми вже багато знаємо. А між тим своїми заборонами влада провокує саме пролетарську революцію