Націоналізм і наймана праця

Юрій Ноєвий

Заступник Голови КМПО ВО "Свобода", політолог

Український націоналізм в умовах олігархічного режиму, спровокованої ним бідності та соціальної несправедливості повинен чітко стати на захист найманої праці – більшості українців. Власне від них необхідно відштовхуватися завжди. 

Нація – спільнота близьких за походженням та культурою людей. Її складають люди, що сприймаються як рівні за значенням члени великої сім'ї. У цьому братерстві та рівності члени нації з'ясовують поточні перешкоди і усувають їх. Вихід за ці межі означає у сучасній Україні продовження панування олігархічного режиму внутрішньої окупації. Тому, сприймаючи членів нації як рівних, необхідно домагатися і усунення перешкод дійсної нерівності між ними. Людям, які продають свою працю, потрібно приділяти увагу не тільки як частині нації, а й як окремій соціально-економічній верстві. І вона, зрозуміла у своїй повноті – як органічна складова нації та як верства праці, – таким чином набуває чіткого окреслення як політична можливість. Адже, як свідчить історія участі мас у політиці, саме прихильність людей праці до ідеї змін стає запорукою успіху революцій.

Якщо сприймати цю верству розірвано, то політика націоналізму не бачитиме очевидного простору своєї соціальної активності. І віддаватиме перевагу культурним домаганням перед захистом економічних інтересів більшості українців. У протилежному разі, коли верства праці сприймається виключно як самодостатня група і перебільшено виокремлюється над іншими, наприклад, селянством, нація у просторі соборності зазнає тиску групового егоїзму, як це є зараз внаслідок панування великих власників.

Сьогодні верства праці у політичному сенсі – мовчазна група. У ній, щоправда, нуртує незадоволення результатами приватизації і окреслюються плани про повернення виробництва у власність держави чи трудового колективу. Однак вона не має своїх організацій захисту інтересів та їх представництва. Провладні профспілки звичайно ніщо інше, як імітація таких організацій. Індустріальні робітники на разі залякані, а їхні профспілки пасують перед владою та адміністрацією заводів. Працівники сфери послуг та інформаційного ринку віддають переваги ліберальним популістським партіям диванного типу. У такій ситуації націоналізм повинен працювати із цими верствами українців, по суті, як із пріоритетними. Історик націоналізму І. Патриляк наголошує, що УПА була саме народною робітничо-селянською армією. А І Великий збір ОУН проголосив недопущення як приватновласницького визиску, так і комуністичної окупаційної експлуатації.

Позитивна відповідь на питання про сприйняття найманої праці дозволяє націоналізму вийти на стратегічне усвідомлення себе як соціального націоналізму. Ярослав Стецько у роботі "Дві революції" говорить, що успіх української революції залежить від єдності національної солідарності та соціальної справедливості. Гасло рівності і справедливості в Україні розумілося ним як пріоритетне поряд із національно-визвольним.

Ставлення до верстви праці у його цілісному сприйнятті можна взяти за критерій розгляду історії націоналізму після 1991 р. Націоналізм за цей час пройшов два етапи розвитку.

Перший – боротьба за ідентичність нації. У цей час була першочергова необхідність відроджувати українську культуру та відновлювати національну пам'ять, боротися за соборну православну церкву та проти російського реваншистського імперіалізму. Ідентичність нації стала основою практичного мислення і дій націоналізму. І такою підставою вона є сьогодні і буде завтра.

Другий – боротьба за соціальну рівність. Ідея соціальної справедливості набирає все більшої ваги серед мислення руху. Вона не замінює ідей та здобутків першого етапу. А стає новою, але органічною складовою ідеології націоналізму. Її актуальність настільки стає очевидною, що серед активістів руху дуже швидко поширилося назва "соціальний націоналізм".

Його домагання соціальної революції стає все сильнішим та впевненішим. Воно полягає не тільки у перегляді результатів приватизації початку 90-х, тобто знищенні групи олігархів. А головне – у визнанні важливості підпорядкування економіки політиці. Адже загальна спрямованість українців до рівності незнищенно записана у волі та характері українців. У цьому сенсі він націократичний. А значить, позитивно ставиться до обмеження правами нації та братерства права приватної власності. Соціальний націоналізм обмежує право приватної власності священним правом нації на можливість розвиватися незалежно від волі паразитарних власників національного майна. Тому очищена від корупції держава повинна мати власність на важливі підприємства. Нехай ліберали захлинуться від гнилих аргументів, що держсектор не ефективний! Наслідком перегляду результатів приватизації має бути також і підприємства робітничого самоврядування. Колективний підприємницький капітал – це річ можлива як управлінська, так і прибуткова. Національні кооперативи Мандрагон в Іспанії, засновані католицьким священиком, ефективно існують та є одними із найприбутковіших у Європі. Ділити прибуток може не тільки власник, що "приватизував" його за рахунок штучного доведення до банкрутства чи чогось подібного. Ділити кредити і прибутки – ризики та здобутки – можуть також наймані працівники. Врешті-решт, ми цінимо членів спільноти як рівних у можливостях проявити себе відповідальними громадянами, а не ділимо на власників і працівників. Важливою складовою нашої теми є, звичайно, розвиток незалежного профспілкового руху. Наша мета, зокрема, – перетворити верству найманої праці на власників своїх підприємств – тобто повернути колективам у них забране. Ті особи, які є самозайнятими і наймають невелику кількість працівників, повинні мати можливість реалізуватися як фінансово незалежні люди.

У цьому сенсі соціальний націоналізм відкидає поділ на правих і лівих і ставить себе у становище активного захисника інтересів найманої праці, звертає все більше уваги на розгортання соціального протистояння і нові політичні можливості, що відкриваються у ньому: верства праці повинна виходити на арену боротьби за майбутнє нації. Це означає, що відродження національної пам'яті перетворюється лише на один із напрямів політичної роботи соціального націоналізму, поряд із національним народовладдям та соціальною революцією.

Тому ми відкидаємо претензії так званих "лівих" на монополію захисту інтересів трудівників. Як і не беремо до уваги демагогію ліберальної опозиції про збільшення виплат напередодні виборів.

Петро Полтава наголошував: "Ми, бандерівці, – борці за інтереси працюючих мас". Микола Міхновський вірив: "Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей". І для здійснення цього символу віри потрібно будувати масову ідеологічну партію із завзятим атакувальним політичним стилем, готову взяти участь у революції.

Юрій Ноєвий