Канівські кобзарі

Канiв залишається мiстом-святинею для кожного українця, тому i в добрий час, i в тяжку годину саме до Канева звертали свiй погляд i думи українськi кобзарi. У них забирали все - волю, долю, здоров`я, дах над головою, але так i не змогли вiдняти найголовнiшого - голосу душi. Вони були завжди, скiльки iснує народ,- спiвцi його мрiй, пошукiв, поразок i перемог. Тiльки називались по-рiзному: боянами, бандуристами, лiрниками, кобзарями...

Багато було кобзарiв на Українi. Перед останньою вiйною залишилося близько тисячi. (У 30-i роки скликали їх до Полтави i Харкова нiбито на кобзарськi з`їзди. Їхали з радiстю, у вишиванках, у святковiй одежi. I жоден не повернувся). А пiсля вiйни залишилися одиницi. Так намагалися знищити кобзарство- унiкальне й непересiчне явище, що не має аналогiв у свiтi.

Саме образ кобзаря, як символ Шевченкової музи, як символ нашого мiста втiлив у бронзу скульптор Кущ - автор в`їздного знаку у Канiв на лiвому березi Днiпра.

Каневу пощастило. Тут спiвали бандурист Никон Прудкий i кобзар Гнат Хоткевич. Сюди, до могили Шевченка, десятки рокiв поспiль приїздив кобзар Чуприна, i звучали над Каневом його струни...

Родом вiн iз Гарбузина (Корсунь-Шевченкiвський район), але канiвчани вважали його своїм замляком, бо звикли часто зустрiчати в мiстi i на Тарасовiй горi сивочубого довговусого кобзаря, а по смертi вiн став незабутньою легендою в iсторiї мiста.

Як i вся його доля, день народження "старця Олекси" не зовсiм звичайний, бо припадає раз на 4 роки- 29 лютого. Юнiсть його пройшла на Донбасi, де працював шахтарем. Там же вперше торкнувся струн кобзи. Вчителем його був незабутнiй П.У.Качан. В роки вiйни через фронти i битви пронiс Чуприна гвинтiвку i кобзу, пройшов з боями вiд Сталiнiнграда до Вiдня. Мав 10 заслужених бойових нагород. Грав i в короткi перепочинки мiж боями, i в госпiталях, i бiля свiжих братських могил.