Початок. Аналіз Угоди про асоціацію

Асоціація з ЄС не стане манною небесною для України, однак може виявитися реальним поштовхом до розриву з пострадянськими практиками й першим кроком до боротьби за статус кандидата в Євросоюз. Але, вочевидь, це завдання вже для наступників нинішньої української влади

Із наближенням Вільнюського саміту Східного партнерства, де може бути підписано Угоду про асоціацію України з ЄС, з’явилося чимало статей, покликаних проаналізувати наслідки імплементації положень документа. Здебільшого наголошується на усуненні бар’єрів у торгівлі, зокрема на зменшенні митних ставок. Середньозважена ставка мита на ввіз вітчизняної продукції до ЄС у результаті підписання домовленості справді знизиться від 6% до 0%, але якщо уявити відповідну економію в розрахунку на одного українця, то це становитиме не більше ніж 2–3% його доходів. Проте Угода є чимось значно більшим, ніж просто спрощенням умов торгівлі між сторонами. Вона має велике стратегічне й довготривале значення поза митними ставками: йдеться про широкий перелік трансформацій, що їх Київ повинен провести в багатьох сферах соціально-економічного життя.

Із підписанням Угоди про асоціацію ми здобуваємо доступ до європейських законів (Директив та Регламентів ЄС), котрі маємо вмонтувати у власне законодавство. Відтак у нас з’являється реальна можливість за кілька років імпортувати європейські інституції, які створювались і шліфувалися десятиліттями, а то й століттями. Тобто, підписуючи цей договір, Україна значною мірою стає на шлях реальної дерадянізації в економічних та політико-правових питаннях, про необхідність і безальтернативність якої не раз писав Тиждень (див. № 14, 21/2013). Незалежно від того, наскільки свідомо йде на відповідний крок нинішній режим, імплементація Угоди в українське законодавство стане унікальним шансом розбудувати країну на основі європейських цінностей та ринкової економіки.

Читайте також: Яцек Саріюш-Вольський: Європарламент за Україну, але Київ має звільнити Тимошенко

Не варто ідеалізувати положення Угоди, очікувати їх виконання на 100% у всіх напрямах, малюючи ідеальне життя для країни вже наступного дня після її підписання чи навіть у короткостроковій перспективі. Це було б можливим, якби виконавці домовленості на всіх рівнях були сповнені ентузіазму (або мали реальний інтерес) її виконувати, а також якби статті договору нагадували прості й легкі для втілення інструкції. Але це не так. Документ, який принаймні наполовину складається з декларацій, аж ніяк не змусить українських бюрократів та владу діяти чітко й послідовно: вони мають зовсім інші інтереси. Зокрема, нинішній уряд навряд чи почне виконувати пункти Угоди, спрямовані на демонополізацію окремих галузей, адже це автоматично зруйнує олігархічну модель економіки, яка зараз цілковито задовольняє бізнес-інтереси представників партії влади. На декларативні положення Угоди наші чиновники, вочевидь, матимуть прогнозовану відповідь: «Ну, ми ж працюємо, стараємося, виконуємо…»

Можна очікувати саботажу у виконанні тих умов Угоди про асоціацію, які порушуватимуть звичний ритм життя або ламатимуть налагоджені корупційні схеми. Декларативний характер багатьох положень документа дає для цього широке поле можливостей.

Те, що буде реалізовано, виконуватиметься переважно через наявність особистого інтересу або під впливом тих механізмів нехай обмеженого примусу, що таки закладені в тексті Угоди. Передусім привертають увагу Директиви та Регламенти ЄС, які повністю чи частково Україна зобов’язується вмонтувати у своє законодавство. Вичерпний перелік цих законодавчих актів разом із чіткими термінами їх імплементації (два, три, п’ять, сім чи десять років від дати підписання) міститься в додатках. Теоретично влада може спробувати затягувати їх ухвалення, але тоді Рада Асоціації матиме привід скористатися важелями впливу, серед яких обмеження фінансової допомоги за принципом «більше – за більше, менше – за менше».

Читайте також: Подвійне дно «євроінтеграції». Вірменський сценарій для України

Щоправда, хоч би якими досконалими були європейські закони та інституції, спроба сумістити їх з українськими реаліями та ментальністю наших людей може не вдатися. Немає жодних гарантій, що ухвалені зміни до законодавства виконуватимуться. Із верховенством права в Україні давні проблеми, і європейці про це знають. Але Угода приділяє цій темі дуже мало місця (як і іншим неекономічним проблемам) і робить це здебільшого в декларативній формі. Це реальна загроза для загального успіху домовленості, котра ставить ключове й дуже складне питання: як змінити ментальність українця, передусім працівника державного сектору, щоб європейські закони в його виконанні запрацювали?

На перший погляд, Угода про асоціацію має свою версію подолання проблеми функціональності європейських законів в українських умовах. У найважливіших напрямах співпраці, які охоплює документ, міститься пункт про створення окремого органу центральної влади, який відповідатиме не лише за дотримання графіка імплементації Директив та Регламентів ЄС в Україні, а й за те, щоб вони виконувалися та діяли. Таким чином, виконання Угоди передбачає створення каркаса державних органів – ініціаторів та контролерів інституційних перетворень в Україні. Це своєрідне «міністерство розвитку інституцій України», яке працюватиме паралельно з урядом. Він контролюватиме його роботу, дозволяючи чи забороняючи ухвалення ключових рішень, і в оперативних питаннях співробітництво європейців з українцями могло б стати дієвим. Окремі такі спеціалізовані інстанції, створені на виконання Угоди, в певних випадках могли б бути інструментами застосування тиску ЄС для дотримання її положень. Виконання найважливіших позицій документа забезпечувалося б не загальним механізмом примусу, а локальним. Зокрема, оперативним тиском на конкретні точки впливу. Такий підхід у тривалій перспективі був би значно ефективніший і дав би результат швидше, ніж загальний тиск на найвищому рівні, але при одній важливій умові: європейці мають прагнути реальних інституційних перетворень в Україні.

Важливою частиною Угоди про асоціацію є також ті норми, які закладають передумови для активнішого приходу в Україну європейського бізнесу, а отже, й імпорту бізнес-культури. Низка пунктів договору присвячена його захисту, адже досі він часто зазнавав утисків в Україні. Із підписанням Угоди європейські підприємці будуть першими, хто вказуватиме на порушення її умов, якщо такі практики триватимуть. Європейська сторона через Раду Асоціації зможе жорстко відстоювати свій бізнес, вдаючись до наявних в Угоді важелів. Відтак підприємці з Європи впевненіше приходитимуть працювати на українські ринки. З іншого боку, український бізнес, якщо матиме проблеми із владою, також звертатиметься по підтримку до ЄС, що підштовхуватиме до вирівнювання умов для ведення справ між компаніями вітчизняними, не пов’я­за­ни­ми з владою, та європейськими. Поширення в Україні європейської культури підприємництва буде найвигідніше тутешнім споживачам. Виробники, які працюватимуть над збільшенням ефективності й звикнуть до нормальної ринкової конкуренції, в сухому залишку також виграють, збільшуючи власну конкурентоспроможність.

На жаль, Угоді про асоціацію справді бракує конкретики й низки положень, які давали б старт реальним реформам у неекономічних сферах життя країни. У документі не прописані чіткі алгоритми підтримки інститутів громадянського суспільства, модернізації та адаптації до європейських стандартів політичної системи, судової влади, реального забезпечення верховенства права, захисту права на приватну власність тощо. Пункти документа, схоже, зумисне виписані так (відчувається рука українського чиновника), щоб легко було звітуватися про прогрес у відповідній сфері навіть за його фактичної відсутності. Втім, якщо Угода таки виконає бодай закладений у ній потенціал змін у бізнесі та економіці (а то вже прерогатива не так влади, як самих підприємців), це допоможе поступово позбуватися радянських практик, які прирікають країну на відсталість, та сформувати фундамент для перетворень у гро­мад­сько-політичній та по­лі­тико-пра­вовій сферах життя країни. Це дало б змогу згодом запровадити системні й ґрунтовні програми нововведень, наприклад, у межах виконання Україною перспективного плану дій щодо набуття статусу кандидата до Європейського Союзу.