Днями 76-та роковина масового розстрілу еліти УРСР. Для влади цієї події не існує

Засуджених вантажівками завозять до урочища, де вони роздягнені до білизни та зі вставленими в рот кляпами стають перед ямою, а капітан Матвеєв «быстро, точно и толково» (як потім напишуть про нього) здійснює вирок.

Серед 1116 в’язнів є і «украинская националистическая контрреволюция» – письменники, вчені, інтелігенція, колишні вояки армії УНР та інші. Більшість із цих людей були середнього віку.

А це значить, що їхнє життя почалося десь наприкінці XIX, на початку XX століття у зовсім іншому світі. У світі Fin de siècle («кінця віку») навіть представники середнього класу могли насолоджуватися матеріальним і культурним багатством модернізованої Європи, прогрес із шаленою швидкістю змінював умови людського існування, а відносна політична стабільність породжувала відчуття впевненості в майбутньому.

La Belle Époque («прекрасна епоха») – так про цей період згадували після 1914 року. То був час, коли «люди ходили вальсуючи, обідали в «Café Royal», купували картини імпресіоністів, жили в роскошах art novua, нового мистецтва». Звучить може занадто оптимістично, але з упевненістю можна сказати, що якщо б тим людям показати майбутнє Європи, то вони б розсміялися і відкинули ці дурниці, ніби страшний сон. Бо їм здавалось, що їхній світ житиме вічно.

Якщо говорити про події, які визначають рубежі історії, то Першій світовій війні належало б почесне місце. Сараєвський інцидент влітку 1914 року забрав життя не тільки Франца Фердинанда та його дружини, він завершив собою «велике 19 століття», він покінчив із Belle Époque та розпочав собою «вік екстремізму».

Саме тоді, на початку серпня, британський міністр закордонних справ Едвард Грей нібито сказав, що тепер гасять ліхтарі по всій Європі і навряд чи вони доживуть, щоб побачити, як їх запалять знову. Понад чотири роки європейці завзято винищували один одного лише для того, щоб після двадцятирічної перерви розпочати ще кривавішу війну. Щодо Східної Європи, то ліхтарі тут запалили тільки у 1991 році, коли розпалася та держава, яку породила Велика війна.

Що відчували люди, яким довелося на власні очі побачити ті два світи?

Перші пореволюційні роки принесли Україні соціальні та культурні зміни. Більшовики, що планували спочатку повністю перебудувати суспільство на зовсім інших засадах, відмовилися від своїх планів. Війна, голод та національні рухи неросійських народів колишньої імперії Романових змусили владу йти на поступки. Утопія вмирала важко, зрештою, реальність виявилася сильнішою.

Україні разом з іншими республіками новоствореного СРСР надано широкі національні права, запроваджений перед тим НЕП мав би відновити економічне життя. Як і всі великі соціальні катаклізми, революцію сприймали по-різному.

Хтось бачив у ній силу, яка покликана оновити світ, скептики із тривогою спостерігали.Багато хто емігрував, декого вислали силоміць, але в самій країні не бракувало оптимістів. «Не з негативним програмом руйнування того, що саме розкладається, йдемо ми торувати нові шляхи, а яко співці живої творчості пролетаріату, яко поети піонери в яскравий світ – комунізм» – так писали молоді Микола Хвильовий, Майк Йогансен та Володимир Сосюра у своєму Універсалі до робітництва та пролетарських митців України.

Василь Еллан-Блакитний, колишній семінарист, а тепер чудовий промовець та завзятий комуніст, писав вірші про «удари молота і серця», «бадьорі і гучні» марші, та щиро висловлював свій захват перед новим світом.

Проте поступово ентузіазм перших пореволюційних років зникав. Олександр Блок, автор поеми «Двенадцать», де проводирем революціонерів є сам Христос, 17 квітня 1921 року записав у своєму щоденнику: «Жизнь изменилась, вошь победила весь свет, и все теперь будет меняться в другую сторону, а не в ту, которой жили мы, которою любили мы".

Його рання смерть була символом загибелі надій і віри в революцію значної кількості російської інтелігенції. У той самий рік Микола Зеров, вчений та поет, у своєму сонеті «Чистий четвер» прямо написав про «підлі і скупі часи» і по суті передбачив долю всього свого покоління. Навіть палкий комуніст Хвильовий з часом поступово починає втрачати віру.

В новелі «Я. Романтика» (1924) він якнайкраще показав конфлікт між власними ідеалами та жорстоким фанатизмом революції, своїми памфлетами (1925 – 1928) він ще намагався змінити ситуацію хоча б у літературі, а в романі «Вальдшнепи» (1928) висловив своє розчарування в партії. Серед усіх прозаїків того часу найбільш відстороненим від політичної проблематики ймовірно був Валер’ян Підмогильний.

Там, де автор мимоволі торкався політичних тем, можна вловити лише іронічні натяки. Це стосувалося усього: як і дій влади, що нібито мали йти на користь молодій республіці (як українізація), так і виразних суперечностей радянського суспільства.

Подібно до Віктора Петрова, Підмогильний тікає в песимізм та філософування, а розчарування в розумові є однією із центральних тем його творів. В умовах радянських реалій 1920-х років письменник ставить перед собою набагато ширше питання: а чи є ціле життя побудованим за законами логіки (тоді сучасне життя, соціалістичне будівництво – вінець прогресу та еволюції), чи воно є ірраціональне та повністю непідвладне людині.

Підмогильний схиляється до думки, що розум є радше руйнівною та неадекватною силою. Людина не здатна управляти не те що буттям, вона не в силі панувати над власними вчинками та почуттями.

В останньому творі, незавершеній «Повісті без назви», Анатолій Пащенко, людина, яка переповнена ненавистю до всього раціонального і одержима комплексом самогубства, говорить: «А що ви разом із безліччю людей залишаєтесь навколішках перед розумом, мені ж байдуже. Бийте йому поклони, моліться! Це ж ви молитеся своїй власній гордості. І це природно. Ви вірили колись, що Єгова виведе вас в обітовану землю, а тепер вірите, що це зробить розум, – наслідки будуть ті самі. Сумні наслідки, бо ніякої обітованої землі немає. Є тільки та земля, до якої ви прикуті. Чорна й брудна. Я скажу більше: оскільки розум не співмірний з світом, він тільки здатен віддаляти від пізнання світу…»

Сталінський «великий перелом» 1929 року позначив собою початок загальної модернізації СРСР. Цей експеримент був настільки радикальний, що існує думка, ніби саме він був справжньою російською революцією, а не події 1917 року.

Поряд із централізованим плануванням, прискореною індустріалізацією, переозброєнням та колективізацією сільського господарства, модернізація передбачала розгортання ідеологічної війни та політичного терору.

Головний інструменти примусу – НКВС – на кінець 1930–х рр. розрісся так, що чисельність його працівників мало не дорівнювала кількості червоноармійців, а мережа концентраційних таборів ГУЛАГ була найбільшим роботодавцем у Європі.

У 1939 році в таборах перебувало до 10 % населення СРСР. Письменники та інтелігенція були чи не головним об’єктом репресій, бо «люди думки» вже за своєю суттю були ворогами радянської влади. Переслідування української культурної еліти відкрито почалося ще під час знаменитого процесу над Спілкою Визволення України в 1930 році.

Нова хвиля репресій почалася наприкінці 1934 року, після вбивства Сергія Кірова.Незалежно від політичних та мистецьких поглядів і симпатій майже усіх найвідоміших письменників Української РСР було репресовано.

Підмогильного заарештували в грудні 1934, Зерова – в квітні 1935. Невдовзі вони разом із багатьма іншими опинилися на Соловках.

Їх розстріляв капітан Матвеєв 3 листопада 1937 року. Серед жертв соловецького етапу також були Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, Антін Крушельницький, Валер’ян Поліщук та інші.