Спадщина Предків

Народ, який жив в нашій місцевості з неолітичної пори, був не кочовим і не мисливським, а мирним, осілим, хліборобським племенем.

(В.Хвойка)

ЧИСТОТА ДО ШЛЮБУ АБО ДІВОЧА ЦНОТА ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН.

Вчора дала, бо хотіла, 
Тепер плачу, що не ціла. 

У далекому минулому українці – як юнаки, так і дівчата – приходили до побирання неторканими. Дошлюбний живаскус піддавався категоричному осуду. Батьки пильнували за тим, щоб їхні діти “не задали родоньку сорому”, щоб до певного строку “козаченькова пшениченька не зійшла” та щоб до весілля “не учинив воробей на припічку жнива”. На них лежала відповідальність за недодержання дочкою дівочої чести. 

Якщо донька виявлялася “нечесною”, “безпонеділковою”; якщо у молодої була порушена цнотливість ще до шлюбу, якщо вона: 
Ізгубила свій віночок 
Під явором зелененьким 
З козаченьком молоденьким, 

то: “Одягайте, тато, солом’яний хомут неслави, а ви, мамо, надівайте на голову решето на доччинім “негарнім весіллі”; усе весільне жіноцтво, б’ючи палицями у драні відра, співатиме вам сороміцьких пісень: 
А в синім городі 
Ні дощу, ні погоди; 
Зацвіла біла рожа, 
Да ні на що не гожа. 
Як мати, так дочка, 
Як дірява бочка. 

“Нечесну” дівку тяжко карали - її силоміць остригали. Така дівчина звалася “стрига”. Іменували таких дівчат ще й “нересниця” – недоросла розпусниця. Зберігся вислів про таку дівчину, провину якої в минулому засуджувала ціла громада і яка, як правило, вже не виходила заміж: “Хотіла конець – утратила вінець”. 

Тяжко-важко було дівчині пережити відверту ворожість рідні й “лихих сусідів”: 
Ой, Боже ж мій, що ж я наробила: 
Дівування своє навіки згубила, 
Своїй неньці сраму наробила. 
Піду між дівчата – з вулиці зганяють, 
Піду між жінками – капур одягають, 
Тепер же я не жінка, не дівка, 
Тепер же я людська поговірка. 

Та проблема залишалася на ранимій дівочій душі незагойним рубцем. Тому й не дивно, що кожна дівчина намагалася до заміжжя лишитися правичкою (незайманою), “нещипаною рожею”, доглядіти цноти, “доходити вінка” (рутвяний вінок був символом цноти.
Дівчина зберігала вінчальний вінок до самої смерті. Його зашивали у подушку і ставили їй в труну під голову. 

Такі норми моралі були досить поширеними на Україні до ХVІІІ ст. Але згодом, як зазначав І.Франко, "погляди народу на вади дівочого серця стали більш сприятливими". Справа в тому, що, як правило, спостерігався збіг любовних і шлюбних прагнень молоді: залицяння майже завжди було орієнтоване на укладання шлюбу. Відтак той, хто обрав собі суджену, сам мав оберігати її честь. За цим, до речі, й суворо слідкувала громада.

Ось така мораль і відбилася у весільному обряді комори, де відбувалася перша таємнича шлюбна ніч. Свашки стелили постіль молодим у коморі, яка характеризувала символічний кордон (не хата, але й не вулиця), що відбивало і своєрідне становище молодят – уже чоловік і жінка, але перша медова ніч ще попереду. Якщо шлюбну сорочку дівчини квітчає знак дівочої цноти, то це є свідчення чесноти молодої й чоловічої міці молодого. А якщо дівчина виявляється нечесною, то це ганьбить увесь її рід.

Минала червона ніч – “минаються й дівочі смішки”. Бо здає “княгиня” своє дівування, щоб піти в жіночому роді: 
Зробили ж ми діло, 
Аж нам чоло впріло: 
З коржа паляницю, 
З дівки молодицю. 
Так починалася «перезва» – перший день після “калинової ночі”, серія ритуальних дійств, пов’язаних з переходом з одної оселі до другої, що супроводжувалась загальним гулянням, сміхом і музикою. 

Молодята, відсвяткувавши справжню учту жаги, прекрасну млістю першого поєднання, з’являлися між люди. Раділо весілля, і “всенький рід веселився”. 
Зраділі батьки, поздоровляючи молодих, бажали: 
Да нехай живуть і любляться, 
Як голуб’ята ті кубляться, 
Куди повернуться – поцілуються.

"Аратта-Україна"