Всесвітня слава Ежена Деслава: режисер, якого вважали французом, був родом з Черкащини

Пам’яті Євгена Сливи, сільського вчителя історії з Мартинівки на Канівщині та усім тим, хто по крупинках збирав історію рідного краю і кому її ще збирати у нелегкі часи, присвячую…

До завершення останнього року ХІХ століття залишалися лічені дні, за три тижні – Новий, 1900 рік розпочне буремне ХХ століття… Тієї ночі, 8 грудня 1889 року у світ прийшов той, кого світ знатиме як французько-іспанського кінорежисера Ежена Деслава. Насправді ж його звали Євгеном Слабченком, був він відставним старшиною розбитого більшовиками війська УНР, сином славного козацького краю, захопленого більшовиками…

Євген Слабченко народився у Таганчі Канівського повіту Київської губернії (нині – Черкаської області). Його предок козакував у війську гетьмана Івана Виговського, а батько, Антон Федорович Слабченко – був мирним рахівником на цукрозаводі графа Бутурліна. Жив їх рід в Таганчі здавна – недаремно один з кутків села з часів сивої давнини і до сьогодні Слабківщиною називається… Мати, Єлизавета Іванівна Звонар теж була родом з цих країв – із сусіднього села Мартинівка.

На фото: Євген Слабченко. Для Франції - Ежен Деслав...

Євгена, коли він підріс, віддали на навчання у гімназію в Білій Церкві. Однокласником його, зокрема, був майбутній знаменитий письменник Юрій Смолич. Історик Ярослав Тинченко пише: “Чомусь досі сором’язливо замовчують те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. Держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди». На відміну від Смолича, Євген Слабченко ніколи не змінював переконань українського націоналіста…

Їхній випуск з гімназії припав на «шалений» 1917 рік. У травні того ж 1917-го Слабченко став організатором першої скаутської дружини у Наддніпрянській Україні. Юнацький патріотичний запал допоміг Євгенові створити спочатку бой-скаутський курінь у Білій Церкві, потім – скаутську дружину в Києві, а у 19-річному віці стати автором підручника «Український скаутинг». Розпорядженням гетьмана Української держави Павла Скоропадського скаутинг, як молодіжний рух, що сприяв фізичному, розумовому і духовному розвитку юнаків і дівчат, було розповсюджено по всій Україні. При цьому за основу було взято саме досвід Євгена Слабченка.

А сам юний «батько Наддніпрянського скаутингу» в цей час уже взяв до рук зброю і став на захист молодої держави – служить старшиною варти Головного Штабу Окремого Корпусу Січових Стрільців. У час, коли Скоропадському запала в голову невдала ідея про «федерацію» з Росією, українські війська, налаштовані на державну самостійність без обмежень, вибухнули антигетьманським повстанням. Серед січовиків Євгена Коновальця (майбутнього творця ОУН), які у бою під Мотовилівкою підняли на багнети російську дружину гетьманської варти, а потім звільняли Київ, був і Євген Слабченко. Надалі він служить старшиною для доручень при Директорії УНР, а від січня 1919 року – на дипломатичній службі. Спочатку був у складі дипломатичної місії УНР у США, а від 1920 року – дипкур’єр у Європі. Там і залишився від часу, коли під натиском більшовицьких орд загинула українська державність…

У післявоєнній Європі емігрантам жилося несолодко, та Євген «тримався на гребені хвилі» бурхливого життя. Вивчав міжнародне право в університетах чеської Праги, німецького Берліну, французького Парижа. Зрештою, навчання у знаменитій Сорбонні за браком коштів так і не завершив – вступив до кінотехнічної школи в Парижі й закінчив її 1926 року. Попутно працює в кіножурналістиці, засновує французьке товариство «Друзів українського кіно», активно листується з режисером Олександром Довженком і пропагує молоде українське кіно в Парижі. Сам Слабченко теж стає відомим як кінорежисер – створює фільми «Марш машин», «Світ в параді»,»Монпарнас», «Електричні ночі» та інші. За фільм «Війна духів або Генерали без гудзиків» 1938 року удостоєний найпрестижнішої американської кінопремії «Оскар».

Евгена-Ежена Європа знає і як спеціаліста по зйомках в «гарячих точках». Він одночасно отримує запрошення від знайомого ще по Білій Церкві Бориса Сухоручка, колишнього полковника Армії УНР, а тепер – власника кінокомпанії «Меркур-фільм» у чеській Празі – той просить зняти фільм-репортаж про Карпатську Україну, яка вела бої проти угорських агресорів, а в той же час уряд Єгипту запрошує Деслава-Слабченка знімати фільм про становлення єгипетської армії. Знаючи про Голодомор у рідній Україні, Євген Слабченко прагнув виїхати на зйомки документального фільму, щоб розповісти про це світу, переживав, як там рідна Таганча… Зі зрозумілих причин поїздка не вдалася – більшовики не горіли бажанням, аби світ дізнався про їхні звірства. А підозри Євгена були не даремними – у його Таганчі тоді померло від голоду 812 односельців, у материній Мартинівці – 1250 людей… Якраз у розпалі в Україні були і політичні репресії – Євгенового дядька, академіка ВУАН Михайла Слабченка зіслали на Соловки у справі «Спілки Визволення України»…

1939 року Євген Слабченко, вже відомий Європі як Ежен Деслав (псевдонім означає в перекладі – «зі слов’ян»), вирушає до Іспанії, охопленої полум’ям громадянської війни. Тут знімає картини «Ревеляція», «Балада трьох кохань», «Країна чорної землі», «Фантастична візія» та інші. 1956 року стає першим в історії кінематографу українцем, який отримує почесний диплом Венеціанського кінофестивалю – за стрічку «Картинки в негативі».

Весь час він згадує про рідну Таганчу, зізнається, що ідеї нових кіно уява пише йому лише українською мовою. Приймає активну участь у діяльності Українського Червоного Хреста, пише для української емігрантської преси – про визвольні змагання часів УНР, про діяльність УПА, готує сценарії фільмів про Симона Петлюру і Євгена Коновальця. Мрія всього його життя – фільм про гетьмана Івана Мазепу. Для цього збирав інформацію про Мазепу і мазепинців у архівах мало не всієї Європи – в Іспанії, Італії, Монако, Франції… Писав про те, що хоче віднайти рукопис книги якогось російськомовного автора – «Запорожский скит на Афоне» – там нібито була ниточка до пошуку коштовних дарів Мазепи монастирям грецького Афону. На жаль, невідомо, чи вдалося це Деславу. Зате пошуки в архівах принца Монако в Монте-Карло принесли справжнє сенсаційне відкриття. У грудні 1959 року Деслав писав єпископу УАПЦ в швейцарській Женеві Євгену Бачинському, знайомому ще за дипломатичною роботою в місії УНР – про те, що віднайшов у архіві принца згадку про «таємний осередок українських старшин-мазепинців» на острові Мальта – усі вони мали імена, переінакшені на шведський манер і шведські паспорти. Очевидно, в мальтійській Ля-Валетті цих старшин готували як командувачів козацького флоту, який мав битися проти російського флоту Петра Першого…

На жаль, фільм про Івана Мазепу так і не був відзнятий: завадила спочатку Друга світова війна, а потім – економічні негаразди у післявоєнній Європі. Залишилася лише чорнова версія книги Ежена Деслава – «Дипломатичні історії України», велика частина якої присвячена епосі Мазепи. Шкода, що немає цього фільму – на головні ролі у ньому Деслав збирався запросити знаменитих на той час акторів. Мазепу мав зіграти зірка ковбойських вестернів Джек Пеленс, а роль закоханої у Мазепу Мотрі Кочубеївни – знаменита Мерлін Монро.

Мине декілька десятиліть – вже й самого Деслава не буде серед живих. На церемонії в Лос-Анджелесі Джек Пеленс, якого він хотів на роль Івана Мазепи, отримуючи «Оскара» раптом сказав, що звуть його насправді Володимиром Палагнюком і батьки його з України. І щоб довести, що ще має порох у порохівницях, 73-річний нащадок козаків перед враженою залою чотири рази віджався на одній руці від сцени, де вручався «Оскар»… А в квітні 2004 року його знову запросили до Лос-Анджелеса на кінотиждень «Російських ночей» під патронатом Путіна – хотіли вручити Пеленсу звання народного артиста Росії. Від нагороди 85-річний знаменитий актор відмовився, насмішкувато відмітивши, що у організаторів не все в порядку з географією, бо Україна – це не Росія, і він аж ніяк не росіянин. Після того разом зі своїми друзями покинув залу…

Автору цих рядків вдалося поспілкуватися телефоном з останнім у Таганчі на Канівщині представником роду Слабченків. Василь Ільковичрозповів, що в селі досі зберігся ставок, де Євген малим купався і приміщеня школи, до якої він ходив…

Ежена Деслава не стало у вересні 1966 року. Коли його хоронили у французькій Ніцці – у той же день в Москві ховали й народного артиста РСФСР, професора Московської консерваторії Леоніда Савранського. Який зв’язок між ними? Як і Слабченко, Савранський теж народився у Таганчі на Канівщині. Обидва могли б прославляти рідну Україну. Та коли країну віддано на поталу чужинцям, її сини вимушені шукати кращої долі за межами рідної землі…

Андрій КРАВЕЦЬ

Джерело: "Всеукраїнська незалежна суспільно-громадська газета "Козацький край"