Ще не все втрачено

Або коли музей стане музеєм

Минулого понеділка своє чергове засідання Канівське ГО «Майдан» провело на Тарасовій горі. Майданівці піднялися на могилу і вклонилися Кобзареві. А далі – зайнялися тим, заради чого прийшли сюди.

Майданівців, як і всіх канівчан, не може не хвилювати питання завершення ремонту Шевченківського національного заповідника і відновлення в ньому дійсно музею Шевченка, яким би гордилася вся Україна, а не станції метро, яким музей  є сьогодні. Вартість ремонтних робіт давно  сягнула далеко за 50 мільйонів гривень.  Ремонт у музеї на папері давно завершився, а насправді… хоч розпочинай заново.

То як таке могло трапитися? Хто за цим стоїть? Куди поділися кошти і як заставити будівельників, генпідрядників із гензамовниками довести розпочате до завершення та передати українцям відреконструйований український музей?

Вже при першому огляді входу, що веде до цокольного чи підвального поверху приміщення музею, ми побачили надуту від вологи і руйнування стелю над головою і відсутність будь-якої відмостки навколо. Підійшовши ближче, були спантеличені тим, як просіла відмостка навколо музею. Якщо чесно, то складно сказати чи вона є там взагалі, чи тільки мощена на відсіві плитка, що просіла в деяких місцях на 5 сантиметрів і повз яку просочується вода. Вода з даху, через прорахунок будівельників, стікає по самій споруді музею, а відтак кидаються в очі зруйновані карнизи, що, за планом, мали б прикрашати будову, а не псувати її. Пішохідні доріжки біля музею давно поросли бур’яном. Як сказав директор музею Василь Тулін, 4 квітникарі не справляються з роботою. На що йому члени ради ГО «Майдану» порекомендували (без зміни фонду зарплати) зменшити кількість своїх заступників, яких у нього  аж 6 !!!, а натомість взяти столяра та ще пару працівників для догляду за квітами та територією.

Ще гірша картина чекала нас у підвальних приміщеннях музею. Мокрі стіни,  покриті грибком, сліди від води, повивалювана штукатурка. Здається, той, хто тут працював і проектував, взагалі не знає, що воно таке гідроізоляція. А в одному з приміщень, де розміщене технологічне обладнання, навіть стояли гумові чоботи, які можна взувати в разі потреби, коли через воду не зайдеш всередину.

Не краща картина із експозицією музею. Бачили б ви, які чудові скульптури, мозаїка стоять в коридорах, які унікальні експонати припадають пилом у запасниках музею, у виставкових залах між ком’ютерами на ніжках  гуляє вітер. Окрема мова про перший поверх, де «покоїться», ніби скинутий з неба, «наріжний камінь» з червоною ганчіркою. До чого воно? Оце і всі експонати. Хіба що ще можна додати вітражі зі скла, не розгледівши які. Можна розбити голову і їх самих. А які чудові були віконні вітражі, який художній розпис на стінах і стелі! Колись годинами можна було ходити по залах музею, розглядаючи експонати, милуючись картинами. Тепер же… Дякувати Богу, пам’ятна стрічка від «Гаранта» з вітрини таки зникла.

У підвальному приміщенні музею розмістилося кафе. На жаль, воно мабуть жодного дня не працювало. Адміністрація стверджує, що кафе не пристосоване для приготування їжі, тому й не використовується. Але ж чашку чаю, молока, кави, склянку соку, бутерброд, тістечко чи булочку можна було б продавати. Люди з усієї України приїжджають на Тарасову гору. А от перепочити чи випити склянку мінеральної води ніде. Та й працівники музею, впевнені, були б не проти . Знаючі люди говорять, що кафе не працює тому, що за його оренду «заломили» таку ціну, яку не під силу осилити навіть серйозним підприємцям. А жаль. Бо навіть одну гривню з комунальними послугами краще мати та задоволених відвідувачів, а ніж пусте занедбане закрите кафе.

Так живе сьогодні Шевченківський національний заповідник. Колектив музею звернувся з листами до міністра культури України, облдержадміністрацію, інші інстанції. Можливо не все ще втрачено і недалеко той час, коли знову з’явиться відновлена експозиція і наш справжній Шевченківський музей, яким він був колись. Правда, Кричевського навряд чи в нього вже повернеш. Дуже багато знищено.

Проте, чи зможемо ми добитися, щоб музей став музеєм, залежить від кожного з нас з вами.

Катерина ЧЕРНЯК. м. Канів.