Як український націоналізм проповідували в напівпорожньому районному будинку культури.

"Український націоналістичний фанатизм носиться по світу, як скажений рій розігнаних бджіл, дурних і роздратованих через нездійснення інстинкту. Утрачений розум, і загублене сумління, розпродане на житейських торжищах, ненависть, застаріла до всього світу і розчарування, і почування своєї другорядності неприкаяних покидьків світу, і цілковита залежність од найлегшого подиху чи коливання міжнародних кон'юктур, мінливих і зрадливих, як марево, утворили протягом чверті століття на земній кулі особливу, неповторну постать українського авантюрника-фанатика ідеї "суверенної України".

Щоденник, 1945 рік. О. Довженко.

На початку жовтня 2009 року в Каневі заступник голови ВО «Свобода» з ідеологічних питань кандидат історичних наук Олександр Сич разом із своїми колегами по партії презентували громаді книгу «Антологія. Український націоналізм”. Під час ознайомлення людей, присутніх на цьому заході у районному будинку культури, зі змістом «рідкісної унікальної праці» теоретиків українського націоналізму 20 століття головний ідеолог сьогоднішніх націоналістів (звісно, після Тягнибока), як  можна було і спрогнозувати, вийшов за рамки обговорення самої книги (воно й зрозуміло бо незабаром вибори Президента) і торкнувся болючої для всіх нас теми історії становлення молодої держави від початку зародження Народної української партії й до наших днів.  

Сама ж «унікальна праця» складається з збірників статей, трактатів, написаних у різні роки вісімнадцятьома авторами, що все своє життя мріяли жити у вільній незалежній Україні: Микола Міхновський ("Самостійна Україна" 1900 р), Дмитро Донцов ("Націоналізм" 1926 р), Дмитро Андрієвський( "Розбудова нації" 1928 р), Юліян Вассиян ( "До головних засад націоналізму" та "Бог і Нація" 1928 р), Володимир Мартинець  ("Перманентна революція" 1930 р), Микола Сціборський ("Ідеологічні підстави нації" 1935 р), Зенон Коссак  ("Радість творчого життя" 1937 р), Ярослав Стецько  ("Новий суспільний лад" 1938 р), Олег Ольжич (Кандиба) ("Націоналістична культура" 1940 р), Олена Теліга ("Партачі життя" 1941 р), Дмитро Мирон ("Ідея і чин України" 1940 р), Юрій Липа ("Панування, труд і лад" 1941 р), Петро Федун (Полтава) ("Елементи революційності українського націоналізму" 1946 р), Степан Бандера ("До засад нашої визвольної політики" 1946 р), Василь Галас "Форма і тактика ОУН у боротьбі за УРСР єдино-правильні" 1950 р), Степан Ленкавський ( "Націоналізм на Україні" 1930 р), Осип Дяков (Горновий) ("Чому ми в нашій боротьбі ставимо на власні сили українського народу?" 1940 р), Роман Бжеський (Р. Млиновецький,        Р. Паклен та ін.) ("Український націоналізм" 1949 р), Володимир Янев ("Психологічні основи окциденталізму" 1949 р).  Частина цих праць із зрозумілих причин (ідеологічних цькувань радянською тоталітарною владою) була до друку заборонена і побачила світ тільки зараз.

Серед такого розмаїття визначень кожним автором слова націоналізм, (неоднозначно його трактують і зараз), виступаючий радив запам’ятати всім тезу Степана Ленкавського: «Націоналізм – це мислення і діяння інтересами нації». 

Серед найбільш відомих діячів та прихильників українського націоналізму у пропонованій громадськості книзі слід відмітити Миколу Міхновського зі своєю гучною безапеляційною промовою «Самостійна Україна» 1900 року з нагоди ювілею Шевченка на квартирі українських просвітителів сім’ї Русових. Міхновського кандидат історичних наук Олександр Сич цитував серед усіх авторів найбільше. У цій промові Микола Міхновський констатує: «А в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку роль. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільности тих інтересів». Далі цей діяч викриває пристосуванство інтелігенції, яка, на його думку, зрадила українців і нахилялась то до польської, то до російської вір: «На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України приняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тимкевичі - плоть від плоті нашої і кість від костей наших! Тоді сильним і могутнім замахом український народ породив нову інтелігенцію. Ця друга прийняла російську національність протягом XVIII і XIX в. І всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, і всі от, Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки і "їм же ність числа" - усі вони наша кров».  З усього цього, за Міхновським, випливає сумний для України висновок: «Еволюція українського інтелігента третьої формації ще не починалася…».  

Натомість хотілось спитати самого кандидата історичних наук, коли ж у нас буде та інтелігенція, яка служитиме всьому українському і ніколи його не зрадить? Цікаво, чи не про ту інтелігенцію мріяв Міхновський, яка ще зовсім недавно підписала гуртове звернення до керівних кіл США, Британії, Франції, Китаю з метою захистити Україну від, як їй здається, російського втручання у внутрішні справи країни?

Другу з десяти заповідей Української народної партії, які ще у 1902 році сформулював Микола Міхновський, Олександр Сич озвучив у залі: «Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас». Для переконливості, що цей націоналістичний постулат близького йому по духу сподвижника актуальний і в наш час, Олександр Сич навів приклади, де олігархи з мільйонними статками, не українці за національністю, керують Україною: «Я запитую себе, чому серед сьогоднішніх бізнесменів немає українців? Чому підприємства належать татарину  Ахметову чи жиду Коломойському, а не українцям? Чому, приміром, українців у Верховній Раді минулого скликання було всього 36 відсотків від загалу?». Розповідав пан Олександр, що у вищих щаблях влади скрізь панують одні  дерилюди, яким байдужі національні інтереси, їм аби тільки набити кишені грошима. І навіть сам Президент Віктор Ющенко причетний до утисків націоналістів, бо начебто йому належать такі слова: «Я не допущу в країні жодних проявів націоналізму».

«У нас, націоналістів, немає ні телебачення, ні газет як у сьогоднішніх олігархів, що викупили всі ЗМІ й втлумачують через них населенню свої політичні програми», – бідкався Олександр Максимович.

З іншого боку, чи можуть друковані ЗМІ висвітлювати на своїх сторінках діяльність націоналістичних сил, якщо організатори заходу не вважали за потрібне навіть повідомити населення про приїзд замісника Тягнибока через місцеву пресу? Результат – майже порожній зал районного будинку культури. Тому не слід дивуватися, якщо на Черкащині націоналістичні сили під час виборів Президента України взимку і в березні наступного року до Верховної Ради поділять місця між аутсайдерами.

Та мене навіть і не це вразило. Як виявилося, націоналісти із «Свободи» не визнають роль перших керівників Центральної Ради у розбудові Української Народної Республіки. Хіба це не парадокс? На кого ж взагалі розрахована їх ідеологія, якщо навіть про таку суперечливу особистість як Винниченко, котрий очолював Директорію, Олександр Сич висловився зневажливо: «Оті всі Винниченки, Антоновичі, що створювали різні там шляхетні товариства, глузували з Міхновського, бо вони не розглядали Україну як самостійну державу, а тільки в складі Росії».

 Тут уже є над чим задуматися і не тільки затятим націоналістам. Тоді, можливо, слід набратися сміливості і сказати, про що історики говорять тільки поміж собою, пошепки, не наважуючись говорити вголос? А саме, що історія України в певний період пішла в шкереберть. Навіть Віктор Ющенко, який манірно, з пихою, полюбляє носити вишиванки, показуючи тим самим свою прихильність до українських атрибутів, і той на законодавчому рівні вшанував тих, хто приймав всі чотири Універсали, підписавши 16 травня 2005 року Указ «Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки і Західно – Української Народної Республіки».

Склалось враження, що «свободівці» все ще ніяк не вийдуть із ейфорії початку 90-х, коли було модно, голосно кричати: «Вільна Україна», і ніяк не зрозуміють, що в тому ж Каневі живе вже інша молодь. Ну, звичайно, не та, що «брала автомат на шию і йшла в ліси». Ні. А та молодь, якій доведеться оплачувати послуги за теплопостачання вже за новими тарифами (рішення виконавчого комітету міськради № 340 від 20 серпня цього року). Молодь, яка в пошуках кращої долі змушена була масово виїхати на заробітки до столиці, в країни далекого та ближнього зарубіжжя, бо на місцевих підприємствах заробітну плату виплачують не набагато більше за прожитковий мінімум. А тій підприємливій молоді, що залишилась у місті і має невеличкий бізнес, доведеться ламати голову над тим, з чого платити в умовах кризи додаткові внески до Пенсійного фонду згідно урядової постанови № 366, яка зобов’язує всіх фізичних осіб платників єдиного податку сплачувати щомісяця понад 100 гривень. Ця молодь заклопотана економічними проблемами, і навернути її на свій бік одними лише націоналістичними сентенціями навряд чи вдасться.

Після завершення свого двогодинного виступу Олександр Сич погодився відповісти на декілька запитань автора цієї статті.

-        Олександр Максимович, скажіть, будь  ласка, навіть якщо ваша політична сила в 2010 році на виборах до Верховної Ради і подолає трьохвідсотковий бар’єр…

-        Я навіть не допускаю тут ніяких припущень: «Свобода» однозначно подолає три відсотки і потрапить до парламенту.

-        Добре, потрапить. А як ви прийматимете закони, якщо для цього потрібна конституційна більшість, для створення якої, звісно, у вашій політичній силі не вистачить голосів?

-        Знаєте, за такою логікою взагалі не потрібно починати боротьби. Все велике починається з маленького. Скажімо, ви ж не піддасте сумніву такі історичні феномени як ОУН (організація українських націоналістів – автор) та УПА (українська повстанська армія – автор). Хтось ці феномени оцінює позитивно, хтось – негативно. Але з  історії цього не викреслиш. Так ось ОУН починалась із маленького, із 28 людей, які провели установчий Конгрес українських націоналістів, де вперше було прийнято присягу. Потім ця присяга залишила свій слід в історії.  І УПА починалася не від стотисячної армії (справжня чисельність українських повстанців на рубежі 1944-1945 років була в межах 100-150 тисяч чоловік), а з маленьких підрозділів, які спочатку формувалися з двох, трьох, десяти людей. Отже, і ми сьогодні нікого не дуримо, що коли прийдемо до парламенту, мовляв, відразу «візьмемо» в ньому половину місць. Ні. Ми розраховуємо на фракцію, яка складатиметься приблизно з 25-30 чоловік. Але це вже буде якісно новий рівень політики. Мова не йде про політику, яку сьогодні демонструють олігархічні партії. Наша політична сила покаже українцям, як потрібно працювати, відстоювати програмні цілі, виборювати справедливість. Я переконаний, що коли ми проведемо до парламенту цю фракцію, то уже в наступних виборах одержимо значно більше голосів.  І, дасть Бог, за дві - три каденції «Свобода» стане впливовою партією в парламенті.

Тільки в політичний проект – назвати це партією не можу, -  фінансований якимось олігархом, можна кидати шалені гроші, обдурювати людей і на старті набирати величезну кількість голосів. На жаль, наші фінансові можливості обмежені, і «Свобода» змушена проводити свою політику в традиційний спосіб, як це робить кожна політична сила в будь-якому суспільстві.

- У 2004 році ваша політична сила входила до блоку «Наша Україна», що разом із іншими партіями привели до влади Віктора Ющенка. Сьогодні «Свобода» критикує за відступництво від національних інтересів практично всі політичні сили, в тому числі і Президента, який одночасно є і почесним головою партії "Народний Союз "Наша Україна".  Скажіть, будь  ласка, тільки зараз, через п’ять років, у вашій політичній силі наступило прозріння, щоб зрозуміти, хто ж такий насправді Віктор Ющенко? І яка відповідальність лежить на партії, якщо вона спершу затято агітує за цього політика, а через деякий час ваш лідер Олег Тягнибок в одному із своїх виступів на офіційному сайті ВО «Свобода» називає сьогоднішнього Президента небезпечною людиною?

-        Очевидно, це питання виходить за межі персональної оцінки самого Президента. Віктор Ющенко зіграв ключову роль у перемозі Помаранчевої революції. На мою думку, люди тоді вийшли на майдани не із-за конкретної персоналії, а щоб захистити свою гідність та честь, проти того, що їм остогидло: масових фальсифікацій, утисків свободи слова та ін. На той момент інструментом змін настроїв у суспільстві, яке до Помаранчевої революції перебувало в кучмівській стагнації, був Ющенко. Хоча на його місці міг бути інший кандидат в Президенти, умовно кажучи, Петров чи Сидоров. Але так склалося, що саме Віктор Ющенко став виразником передових ідей, що тоді вирували в суспільстві. І наша партія, яка, до речі, не входила до виборчого блоку Віктора Ющенка, але стояла на Майдані, пішла за українцями, бо поділяла всі цінності, з якими люди вийшли на вулиці.

Під кінець розмови Олександр Максимович запропонував автору цієї статті перед тим, як її друкувати в газеті, надіслати текстовий матеріал йому на перевірку. Вочевидь, довіряти одне одному – суто українська риса.

 Прихильники ідей Міхновського пропагують світогляд головних засновників націоналізму (як на їх думку) через книгу «Антологія. Український націоналізм”. На неї гроші знайшлися. А хто ж буде пропагувати ідеї Івана Франка,  ще одного націоналіста, не з крайніми однобокими поглядами, а всебічно розвинутого, надзвичайно начитаного академічного українця, який в той день Олександром Сичем не згадувався? Так-так, того самого Франка, про якого Павло Тичина сказав, що він був для держави «і університетом, і енциклопедією, і академією наук, і народним, не затвердженим ніякою монаршою ласкою міністерством культури і освіти». Соромно сказати, за 18 років нашої незалежності повне видання франкових праць в повному обсязі (це понад сто томів) світ так і не побачило. Яка причина, що українського письменника, якому належать такі слова «...ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів», не видають?

 Можливо, слід прислухатися до автора статті «Коли вийде повне зібрання творів Івана Франка?» Анатолія Власюка, який у львівській інтернет -газеті «Поступ» висловив свою думку, чому приховують Франка від суспільства:  «І тут справа не у відсутності коштів. Відсутня політична воля вищого керівництва держави, котре боїться, що “справжній” Франко (як за радянських часів!) дійде до масового читача, бо нині ті політичні сили, які спекулюють його іменем, постали б перед електоратом у всій своїй непривабливій наготі, і навіть школяр зрозумів би тоді, що нічого спільного з Франком ці “слуги народу” не мають».  

Цікаво, чи відомо пану Сичу, який обурюється наявністю серед представників великого капіталу бізнесменів не українського походження, що-небудь про економічний потенціал міста, куди він приїхав презентувати книгу своїх натхненників націоналістів? Так, на місцевому маслосирзаводі в кращі часи ще до кризи працювало близько восьмисот чоловік. Погодьтеся, чисельність працюючих досить таки вагома для провінції з населенням трохи більше 28 тисяч людей. Так ось робота цього підприємства залежить виключно від Російської держави. Приміром, завтра якийсь російський чиновник, котрий відповідає за якість молочної продукції в своїй країні, встане ранком, як то кажуть, не з тієї ноги, і йому не сподобається чергова партія сиру з України. Що тоді? Ймовірно, в українських виробників сиру  похолонуть серця. А якщо говорити точно, то тисячі простих українців утратять відразу  роботу, бюджети усіх рівнів недоотримають грошей, бо молокопереробні підприємства зупиняться. За стільки років в Україні не навчились виробляти сир, який можна було б реалізовувати не тільки  північному «стратегічному ворогу», а й у Європу. Невже ж Росія з її «москалями» винна у цьому?

У тому ж Канівському районі підприємство «Миронівський хлібопродукт» (більше відоме українцям рекламними роликами по телебаченню, що просувають торгову марку «Наша Ряба») щільно понабудовувало пташники, де вирощують курей на м'ясо. Власники цього підприємства, між іншим, дуже близькі до найближчого оточення Віктора Ющенка, (його, справедливості ради, як вище було зазначено, націоналісти зараз вже за патріота не вважають), позиціонують себе як  виробники екологічно безпечної курятини за європейськими технологіями. Наскільки в цехах цього підприємства дотримуються європейських норм праці, красномовно свідчить звернення одного із тисяч працівників «Нашої Ряби» до найвищих керівників держави, доведеного до відчаю вакханаліями з ненормованим робочим днем. 

На місцевому інтернет – порталі «Kaniv.net» він пише (мову та стилістику збережено):  «Моя хата з краю. Це девіз пересічного українця. Неприємно, але факт. В Канівському районі працює чимало підприємств, і серед них є таке потужне як "забійний комплекс з переробки курчат-бройлерів". І ніхто не думає, і нікому це, мабуть непотрібно, що там відбувається. Це не цікавить мінпраці та соцполітики, прем’єра та президента. Чому? Вони ж там не працюють. Систематичні порушення норм трудового права там для півторитисячного трудового колективу нікого не цікавлять. І скільки я не шукав відповідь на питання, "що робити і як боротися", ніде немає відповіді. Відбувається якась «роботизація» населення України. Люди працюють майже без вихідних. Добре, що хоч за лікарняні не виганяють. Але чому на цьому підприємстві люди повинні працювати на межі? Адже щоб відпочити, людині потрібно захворіти та отримати лікарняний лист, щоб їй підприємство не виписало штраф за невихід на роботу. Поняття вихідних тут граничить з поняттям фантастики».  

Хочеться спитати у націоналістів, невже Росія винна в тому, що на підприємстві, побудованому за гроші, надані міжнародними банківськими структурами на розвиток в Україні закордонного птахівництва, між роботодавцем та найманим працівником склалися «трудові відносини», при яких останній потрапляє у кабалу?? Поки в Україні будуть підприємства, на яких до найманих працівників будуть відноситься, як колись глитаї до безправних батраків, доти східний сусід вважатиме нас за другорядних.  

Для того, щоб нас поважала Росія, колонією якої ми були декілька століть, не потрібно повагу до своєї держави завойовувати прямолінійними заявами. Для того, щоб Україну поважали в світі, й передусім та ж «братерська Росія», потрібно було другому номеру у виборчому списку ВО «Свобода» амбіційному Юрію Іллєнку, який багато років очолював факультет режисури художнього кіно в університеті імені Карпенка-Карого, створити і залишити після себе власну школу кіно. Натомість наші кінематографісти десятиріччями тільки скиглили, що не вистачає грошей на кінопостановки і царину важливого серед усіх мистецтв заполонив російський кінематограф.

Недавно автор цих рядків читав рецензію на один із фільмів випускника режисерського факультету університету Карпенка-Карого в газеті «Дзеркало тижня», де критик безжалісно розпікав дебютанта за невдалу постановку. Звернув увагу на своєрідний «вирок» критика: «діагноз випускник Карпенка-Карого». Через 20, можливо 30-40 років, історики у своїх записах будуть характеризувати занепад українського кіно приблизно так: «Упродовж  тривалого часу в Україні  ігрове та документальне кіно практично не розвивалося. Навіть фінансова підтримка потужних горілчаних корпорацій не могла врятувати від творчої кризи кіномитців. Випадки, коли українських кінорежисерів допускали до демонстрації своїх стрічок на престижні міжнародні кінофестивалі, були рідкістю.

А про художню якість однієї такої стрічки, що випадково потрапила на Берлінський кінофестиваль, критик впливової та авторитетної газети того часу «Дзеркало тижня» писав, саркастично глузуючи над низьким фаховим рівнем режисера – дебютанта:  «Українське кіно, як відомо, пропіарило себе в рамках ще однієї виїзної акції (під маркою пекучої горілки)… Провал, що, не знаю навіть, через який недогляд берлінальців потрапив у престижний конкурс короткого метра. Можливо, це сталося через переклад, і закордонна публіка не відчула всієї акторської фальші, а агітпроп про СНІД і наркоманію просто затьмив очі відбірникам, не знайомим із діагнозом — «випускник театрального інституту ім.Карпенка-Карого»?

Панове націоналісти, невже знову винна Росія в тому, що ми так і не спромоглися створити національний кінематограф?

Згадалось висловлювання про «націоналізм» ще одним, дійсно справжнім націоналістом Олександром Довженком, яке і наведено вгорі як епіграф до цієї публікації. 

Назаренко Роман.

 Газета "2000".

 http://2000.net.ua/is/479/486-f4.pdf

На фото: Олександр Сич під час презентації книги.

Фото Олексія Гагарина