Іван Буренко видав книгу «Канів у Другій Світовій війні»

Як уже повідомлялося в «Дніпровій Зірці», до 65-річчя Великої Перемоги у Каневі вийшло друком історичне дослідження канівчанина Івана Несторовича Буренка про те, як і чим жили наші земляки у роки війни. Про цю дійсно унікальну книгу – в інтерв’ю  з автором.

— Іване Несторовичу, як виникла ідея створення книги, адже, наскільки нам відомо, Ви не є істориком за фахом?

— Так, я не історик. Але якось у моє життя прийшла історія – мені просто хотілося знати все про рідний край від кам’яної ери і по нинішній час. Тож узявся записувати від місцевих довгожителів легенди та перекази з історії Канівщини. У ході спілкування із старожилами наші розмови здебільшого поверталися до того, як тяжко доводилося виживати в часи війни. Даних про минуле нашого краю, записаних із вуст очевидців, назбиралося тоді на 150 сторінок. Зібраний матеріал я об’єднав у історико-фольклорний нарис «Історичні нариси про минуле Канева та Канівщини у фактах, легендах і переказах». Дефіцит архівних матеріалів спонукав мене заглибитися в історію нашого краю під час німецької окупації, а також на початок та кінець війни.   

Якось моя дружина розповіла про те, що у провалля, що неподалік від нас, хтось викинув архів відомого канівського краєзнавця Адольфа Юрі-йовича Міхалевича, який свого часу був організатором будівництва пам’ятника бронепоїзду, що нині стоїть в районі Канівського вищого професійного училища. Та коли якісь варвари понищили обидва вагони бронепоїзда, Міхалевич звернувся до тодішньої влади із закликом відремонтувати пам’ятку. Отримавши негативну відповідь, чоловік зневірився в тому, що робить правильно, збираючи по крупинці та записуючи історичне минуле рідного краю. Тож у відчаї зібрав усі матеріали і заніс їх на дачу, аби щораз не натикатися на них і не тривожити себе. Та йому не вдалося впоратися із відчаєм, тож невдовзі він несподівано помер. Усі зібрані ним матеріали з часом затекли дощами і рідня їх просто викинула на смітник. Я не вагаючись кинувся діставати ті експонати. Волога знищила близько трьохсот унікальних фотографій та діапозитивів. А те, що залишилося, мені довелося потім пересушувати на балконі і розглядати через лупу. Отак, крок за кроком, знаходячи щось нове у записах відомого краєзнавця, я доповнював свої записи його пошуковими замітками. Саме тому свою працю я присвятив рідному місту, ветеранам Великої Вітчизняної війни та А.Ю. Міхалевичу. До зібраних матеріалів поступово додавалася інформація, почерпнута із радіо, телебачення, місцевих газет. Загалом робота над книгою тривала із 1997 по 2005 рік.

— Як доводилося збирати свідчення очевидців, ад-же, це, як відомо, досить складна справа?
— Так, траплялося всякого. Бувало, приходжу до однієї бабусі, яку хочу запитати про минуле, а вона сидить і журиться, що доводиться курей тримати в хаті, бо у сараї льодом обмерзли двері і не зачиняються. Отож брався спочатку за сокиру, аби обрубати лід та поправити двері, а вже потім – за ручку і папір. Чесно скажу: доводилося і замки ремонтувати, і швейні машини, і просто допомагати по господарству. Бувало й таке, що просто посеред вулиці зустрічав людей похилого віку і запитував, де жили під час окупації, чим займалися. Люди розповідали все, що знали. Якось одна жінка, запитавши, навіщо це мені, перехрестилася у бік колишньої єврейської синагоги і сказали: «Хоч то храм і не моєї віри, та все-одно, дай, Боже, щоб про це хоча б хтось написав. Щоб наші діти і внуки знали, як нам жилося».

— У ці травневі дні ми традиційно згадуємо тих, хто героїчно бився на фронтах Вітчизняної війни, хто кував перемогу у тилу…
— Так, погоджуюся, книга, дійсно, не ординарна. Уперше на розсуд читачів подаються думки, почування та біль простої людини, яка витримувала всі труднощі воєнного часу на окупованій ворогом території. Повірте, це не менш вагомий внесок у Перемогу. Розумію, книга справді тяжка, бо майже на кожній сторінці описується людське горе. Але це обов’язково треба знати, аби призупинити забуття того, що відходить у минуле разом із старожилами, аби молоді цінували історію і тих, хто мимоволі став очевидцем найтяжчого періоду в історії нашого краю. Так, це моя життєва позиція, моє особисте бачення війни через спогади земляків, це моя, якщо так хочете, повага і бажання допомогти тим, хто через старість і втрачене здоров’я уже відійшов до інших світів, це мій уклін за їхню му-жність і витримку жити у час надтяжких випробувань. До речі, книга вийшла накладом у 100 примірників (на більший тираж не вистачило коштів). Я протягом двох останніх років регулярно заощаджував частину із своєї пенсії, частину додав мій син Володимир. Але як бачите, книга наперекір усім труднощам таки побачила світ (а були такі, хто просто в очі говорив, що це не моя справа – писати історію краю, або такі, хто віднікувався, коли піднімалося питання виділення коштів на владному рівні). Більше того, я власноруч подарував цю книгу кожній шкільній бібліотеці та до міської книгозбірні. Дещицю, звісно, доведеться продати, аби хоча б символічно компенсувати затрати на видання книги.

— Що у Ваших планах?
— Перше, що мені цікаво було б дізнатися – відгуки пересічних читачів про книгу. Далі буду ще працювати над історією рідного міста, хоча сьогодні я вже маю близько шестисот (!) сторінок цього дослідження. Знову ж таки маю дилему: або скорочувати книгу, і тоді треба буде менше грошей на видання, або дописувати ще, і невідомо звідки сподіватися на фінансування проекту. Сьогодні ж із радістю і відчуттям виконаного обов’язку маю констатувати факт: обіцяна мною тим, хто став очевидцями війни, книга їхніх спогадів уже читається нащадками. А отже, працюю не марно. Отак і надалі буду старатися.

Джерело: "Дніпрова зірка"

Книгу Ви можете замовити за телефоном: (096) 999 1699