Рік від перемоги. Юрій СИРОТЮК

Влітку минулого року українська нація (її пасіонарна частина, кадрові військовики та добровольці) зупинила наступ Путіна на Українському Донбасі та Слобожанщині в околицях Луганська, Донецька і Маріуполя. А вже у вересні українська влада Мінськими угодами зупинила українську націю в процесі відвоювання України.

Відтоді «заморожений» конфлікт на Донбасі нагадує радше розжарену пательню, з невизначеними перспективами повернення суверенних українських територій та очевидною неможливістю, що інколи нагадує зухвале небажання захисту прав громадян, що потрапили під російську окупацію.

Єдиним аргументом влади в заморожені конфлікту і переведення його на дипломатичні рейки була апеляція до необхідності передишки, перегрупування, модернізації збройних сил, а ще небажанням втратити дипломатичну підтримку наших західних партнерів.

Суспільству змовницьки нагадували хорватський сценарій, коли молода хорватська армія змогла відвоювати свої території, скориставшись військово-технічною підтримкою Німеччини. Однак за рік фактично неіснуючої передишки ми так і не побачили реальної модернізації Збройних Сил, надання дієвої підтримки летальними видами озброєнь з боку наших євроатлантичних партнерів, навіть видимого охолодження інтересу до України міжнародного співтовариства.

Усі уже усвідомили, що перемир’я – це далеко не мир і навіть не завжди шлях до нього. А заморожений конфлікт – це з погляду військової стратегії найгірша форма ведення війни. Затягування війни виснажує будь-яку країну, підриває моральний дух населення.

З самого початку війни було очевидно, що полігон Крим для РФ є геополітичною валізою без ручки, якою можна гордитись і хизуватися і яку дуже важко нести (утримувати), а Донбас в цій війні мав стати каменем на шиї плавця. Тому Росія «не віджимає» Донбас, а знищує його матеріальну основу – інфраструктуру та промисловий потенціал і нав’язує цей камінь в існуючому ментальному стані на шию української держави, яка в умовах крайнього виснаження намагається здійснити заплив від російського до європейського берега.

Саме Донбас в нинішньому вигляді (з жорстко закріпленим неоокупаційним станом) і має на думку російських військово-політичних стратегів якщо не намертво закріпити Україну в орбіті російського імперського простору, то принаймні втопити українську державність при спробі відірватися.

Але війна завжди – це всього лиш проведення політики іншими засобами. Тому неправильно аналізувати цю війну, яка за формою є нелінійною та тотальною, а за змістом – світоглядовою, лише у військовій компоненті, географічно локалізувавши її зоною АТО. Адже Путін має на меті не знищити всіх українців, чи захопити всю Україну, йому важливо модерувати свідомість населення України та закріпити державну політику русскомірства. На початку війни крім матеріальних локальних цілей – віджати значну частину території України (так звану Новоросію), відрізати Україну від Чорного моря, поставити під сумнів спроможність української державності, що дозволяло б гіпотетично і з великими втратами завоювати на певний, швидше дуже короткий період, частину Україну – іншу частину втративши надовго, якщо не назавжди.

Путіну потрібна стратегічно вся Україна. А історія російської окупації свідчить, що Україну неможливо завоювати, її можливо «вкрасти» угодами. Путін реалізовує політичні цілі політичними засобами. І це в нього виходить краще, ніж відкрита війна, яку він проводив минулого року, «псіханувши» від, на його думку, нахабства майданнутих українців і недооцінивши українську націю. Отут, в світоглядовій війні, політичному наступі про жодне перемир’я не йдеться! Згадаймо базові політичні цілі Путіна під час початку гарячої фази війни, яка насправді не припинялася останню тисячу років.

Путін хотів зупинити євроінтеграцію України, унеможливити її вступ у НАТО та ЄС. І це йому вдалося. Перспективи вступу України в НАТО невизначені і віднесені на далеку перспективу, а європейська інтеграція теж залишається як максимум перспективою не менш ніж середньострокового періоду.

Путін хотів знищити унітарність української держави через механізм федералізації (а фактично феодалізації України). Так званий план децентралізації України, конституційне закріплення особливого статусу окупованих територій, місцеві вибори, які фактично легітимізували владу на півдні та Сході України політичних клієнтів Кремля і є свідоме чи несвідоме але дуже вперте і з випереджаючими темпами виконання цього пункту плану.

Путін хотів зберегти вплив російської мови, церкви і агентів впливу, щоб закріпити якорі утримання України в світоглядовій окупації русскомірства. І це йому блискуче вдалося. Російська мова впевнено панує в медійному і владному просторі. За оцінками експертів щомісяця простір української мови в телепросторі скорочується приблизно на 5%. Уряд вперше за часи незалежності є російськомовним за фактом, попри піар англомовності. Збройні сили в умовах війни стали неочікуваним русифікатором, під приводом зручності, всупереч військовим статутам, здоровому глузду і інстинкту самовиживання. Російським грушникам дуже зручно влаштовувати засідки, слухати і прочитувувати таємні стратегії українських військ. Більше того, з’являється нова псевдоукраїнська ідентичність – рускагаварящих украінскіх патріотов, які з гарячковитістю неофітів нападають на реакціонерів-вишеватніков, навіть не усвідомлюючи, що є носіями приспаного вірусу русскомірства, який може бути актуалізований в будь-який момент. Російська церква уже перейшла від захисних і обмежувальних блокпостів до активних підривних і наступальних кампаній. Російські попи цинічно відмовляються відспівувати українських солдатів, а на офіційних заходах зникла молитва української церкви, бо Президент є вірянином саме РПЦ (що в Україні маскується під вивіскою УПЦ).

Агенти впливу уникнули відповідальності через зумисне внесення дір в закон про люстрацію, його саботування, непроведення елементарної переатестації.

Тому, коли ми очікуємо нового широкомасштабного наступу Путіна на Сході, то варто знати, що Путін цілком успішно вже наступає в Києві і веде дуже ефективні локальні кампанії в мізках кожного українця. Отут і є справжня лінія зіткнення. А Схід є елементом відвернення уваги і утилізації пасіонаріїв з обох боків.

А якщо Путін знову психане і піде у військовий наступ, то зроблено все, щоб українська армія вже не чинила такого шаленого опору. Найгероїчніших атошників сьогодні утилізовує військова прокуратура України, а очікувана модернізація армії і виділення раніше небачених коштів – перетворилися у банальну акцію розкрадання. Не вірите? – запитайте фронтовиків, а ще краще переконайтесь у відсутність навіть натяків на «Європейський вал» в околицях Донецького аеропорту, Щастя чи Маріуполя.

За останній рік, якщо ми і кудись просунулися завдяки Мінській раді, то хіба на один рік від бажаної і можливої перемоги. Бо виявилося, що завоювати Москву неможливо, не відвоювавши Києва.

http://ukrnationalism.com/publications/1713-rik-vid-peremohy.html?fb_action_ids=762132550581186&fb_action_types=og.likes&fb_source=other_multiline&action_object_map=%5B918880454857869%5D&action_type_map=%5B%22og.likes%22%5D&action_ref_map=%5B%5D