| 
 Ніл Гілевич, народний поет Білорусі Чому Україна гарантувала собі велике майбутнє? Тому що зробила єдиною державною українську мову. Це було питання життя і смерті. Якщо ми хочемо бути вільними й незалежними, маємо дбати про консолідацію  нації, бо тільки спільними зусиллями можна забезпечити свободу та  незалежність. А що перш за все консолідує націю? Національна  самосвідомість і мова. Без усенародної вірності рідному слову – про яку  консолідацію нації можна говорити?! Об’єднати націю ми зможемо лише  духом вірності Батьківщині, вірності рідній землі, рідній мові,  культурі, власній національній історії, національним звичаям і  традиціям. Для цього потрібно всіма силами чинити опір насильницькій  русифікації та асиміляції. Знаменитий Макіавеллі мудро сказав: «Жоден  народ не загинув від меча, але багато їх загинуло від асиміляції». В нас, білорусів, протягом цілих сторіч відбирали нашу мову, культуру  й мистецтво, затирали нашу історичну пам'ять, знищували цінності,  традиції, побут – усе, що визначало нашу національну ідентичність,  наше етнічне обличчя, наш менталітет. Століттями нам убивали в голови,  що нас узагалі ніколи не було й немає – всупереч очевидному й  безсумнівному, всупереч правді дійсності, правді історії. В нас убивали  інстинкт національного самозбереження. Вбивали і вбивають. Підле,  цинічне вбивство живої душі народу триває. Вже більше десяти років у  Білорусі відбувається один із найстрашніших, найбільш диких,  найогидніших злочинів – у нас відбирають право на свою рідну мову, на  свою білоруську школу, на білоруську книгу. Озирнімося, погляньмо  навколо.     Електронні ЗМІ в Білорусі практично перестали бути  білоруськими. Можете уявити хоч одну країну в Європі, де телебачення  працює не мовою корінного населення, якого близько 80%? Таке навіть уві  сні побачити неможливо! Можете уявити, щоб у всіх книгарнях та газетних  кіосках якоїсь європейської країни 99% видань було не мовою корінного  населення, як це є в Білорусі? Та це ж абсурд! Можете уявити, щоб у  якійсь європейській країні в жодному університеті не викладали мовою  корінного населення, як це робиться в нас, у Білорусі? Ось вона – наша  реальність, наша дійсність. Чому Україна гарантувала собі велике майбутнє? Тому що зробила єдиною державною українську мову. Це було питання життя і смерті. Цього  прагнули й ми в Білорусі, й досягли. Але утримати завойоване не змогли.  Все відійшло назад і навіть далі. Білоруських дитячих садочків не стало  ні в містах, ні в селах (а там починається формування  людини-громадянина!). Останні білоруські школи переводять на російську  мову (фактично, а не за офіційною статистикою). Всі обласні, сотні  районних і багатотиражних державних газет стали російськомовними (навіть  за часів Сталіна та Берії всі були білоруськими) і т.д., і т.д., і т.д. У  травні 1995 через так званий референдум про дві державні мови був  виголошений смертний вирок мові білоруського народу, а отже –  майбутньому білоруської нації. Але господар, позбавлений права на  свою мову в своєму ж будинку, хіба господар? Чия мова в законі – того й  влада, той і панує. Яка трагічна помилка наших  демократів-опозиціонерів, що проблема мови для них – не проблема!  «Дело не в языке!» – виголошували ще від початку перебудови. 1990,  січень – приймається Закон «Про мови», білоруська записана в Конституції  єдиною державною, відкрився простір для національного відродження. А  вони – не задоволені. «Ну и напрасно так сделали! Два языка должны быть  государственными!» 1994, березень – вдалося відстояти статус  білоруської мови як єдиної державної. «Ну и напрасно! Это плохо для  Белоруссии. И русский надо было сделать государственным». 1995,  травень – через підлий референдум зробили й російську мову державною. І  вони задоволені. «Вот и хорошо! Языковое равноправие! И никаких  проблем». Більше десяти років минуло з того часу. І що? В Білорусі –  рівноправність мов? І жодних проблем? Лише зовсім сліпі та глухі можуть  говорити таке. Або люди, по суті, байдужі до долі білоруської нації. Чи  вони не бачать, як за ці роки після референдуму винищена в Білорусі  білоруська мова? Яким темпом увесь цей час ішло й далі йде викорінення  білорущини з душі білоруса? Яким насильством іде зросійщення та  асиміляція, а фактично – неоголошена колонізація нашої Батьківщини? Все  ще повідомляють: «Дело не в языке. В Австрии пользуются немецким, а  живут хорошо!» Розраховуючи: мовляв, дурні білоруси не знають, що  німецька мова в Австрії – це і є рідна мова австрійців, що іншої мови в  них не було й немає. І що ці спекуляції не стосуються великого  слов'янського народу Білорусі, в якого споконвіку була і є своя власна  мова. Але її душать! Говорити, що дві державні мови в Білорусі –  це добре, це правильно, – означає надавати потужну підтримку  антибілоруському режимові. Повторимо: єдине, що може врятувати  білоруський народ від національної смерті – це мова. Тому попереду всіх  важливих завдань сьогодні потрібно ставити одне: всі сили, весь розум і  здібності – на повернення білоруській мові реального статусу  державної! Все підпорядкувати цьому! Дати білоруську мову дітям у  садочках, учням у школах, студентам у ВНЗ, солдатам і офіцерам у  війську, службовцям у державних установах! Про це потрібно говорити з  людьми Білорусі, саме про це! І піднімати людей на боротьбу – за це. Бо  інакше годі й паркан городити. Бо інакше... Свині ростуть швидко.  Корови – теж. За будь-якого політичного режиму. Тож буде колись у  достатку й м'ясо, й сало, й масло. Звичайно ж – і хліб. І зростуть  зарплати й пенсії. І буде за що купити одяг і взуття, і телевізор, і  холодильник. Навіть автомобіль. Усе буде. Колись. Усе... Тільки Білорусі не буде. Білоруської Білорусі. Білоруси,  котрі були в листопаді та грудні 2004-го на майдані Незалежності, вам  відверто скажуть, що вони пережили там – які мурашки по спині й спазми в  горлі, коли 500 тис. голосів на Майдані вигукнули: «Ще не вмерла  Україна!» Їхня перша думка, перший висновок був: немає в світі такої  сили, яка могла б заглушити цей усенародний хор, обезмовити цей народ!  Мільйони громадян України в ті дні зрозуміли: ось тут правда, тут  справедливість, наша національна та людська честь. Це зрозуміли й ми в  Білорусі, особливо коли дивилися по телебаченню, як розпинались у своїй  ненависті до української України деякі губернатори східних областей,  яка люта зневага панувала на мітингах у Донецьку, Луганську... Зневага –  проти кого й чого? Проти корупції? Проти соціальної несправедливості?  Якби ж то! Проти того, що Україна хоче бути Україною – незалежною  демократичною державою зі своїм власним національним обличчям і не  дозволить у цей вирішальний час зробити з нею те, що зробили в листопаді  1996-го з незалежною Білоруссю. Як же бути і що робити нам, щоб  підготуватися й одного разу перемогти так, як перемогла Україна в 2004  році? Відповідь, на мою думку, може бути одна: потрібно поширити  білорущину в Білорусі. Попереду всіх опозиційних сил – у серцях, у  думках і в колонах під біло-червоно-білими прапорами – повинна йти  Білорусь, а не «Изберите меня, и я вам дам такую жизнь!..» Один уже дав.  Кричав, обіцяв, клявся – і дав! Зробив! Перед усім світом засвідчив: як  і 75, і 50, і 30 років тому, так і сьогодні: немає для режиму  страшнішого ворога, ніж білоруська мова, білоруська ідея, білоруська  національна самосвідомість. Отже, це те, чого найбільше бояться. Отже,  з цим і повинні йти назустріч майбутньому. Потрібно в усі куточки  Білорусі нести білоруське слово, білоруську правду (а вона і є  загальнолюдською, всенародною) – і завойовувати цим словом, цією правдою  сумління душі. Нехай кожен свідомий молодий білорус скаже – та так, щоб  почув Бог: «Я не хочу жити в російськомовній провінції, навіть такій  багатій, як Австрія, – хочу жити в незалежній, демократичній білоруській  Білорусі! Зробивши Білорусь білоруською, ми дуже швидко зробимо її і  багатою!» Український тиждень №4 (2010) |