Соціальний паразитизм як символ життєвого успіху в Україні

Олександр Бобик, "Хвиля"

Головною подією цього року для українців я вважаю референдум в Нідерландах з приводу асоціації ЄС-Україна. Хоча б тієї причини, що всі майданні пертурбації останніх трьох років були перекреслені перевагою в кілька відсотків голосів голандських громадян.

Безперспективність України в плані «євроінтеграції» разом спустила пару з котлів «міжнародної підтримки» у вигляді антиросійських санкцій та змусила «цивілізовані» країни задуматися над безболісним виходом з ситуації, яка ще на початку цього року виглядала такою однозначною.

Отже, всі постмайданні втрати, кризи й негаразди почали тренд стати проблемою виключно громадян українських…

Більшість українців розцінили результати нідерландського референдуму як свідчення «слабкої поінформованості» голандців про Україну…

Ні, шановні, проти асоціації з Україною голосували саме ті, що занадто добре знайомі з реальним станом справ у ній…

Минулого року, по приїзді в Україну, я взяв на вулицях постмайданного Києва стартовий пакет «Київстар», безкоштовно, що мене здивувало, адже такого, щоб в Україні не продали чогось, що можна було б продати, на моїй пам′яті не було.

За тарифом, з мене знімали кілька гривень на день за СМС та право телефонувати, при цьому чомусь в Херсоні я платив більше, ніж в Києві. Цього ніде не не було написано в жодній рекламі, але, як мені пояснили в офісі «Київстар», я «сам дурак», бо цього не знав.

Наскільки я зрозумів, мати в клієнтах «сам-дураків» «Київстару» вигідно, що стало очевидним з наступних подій.

В травні цього року я вирішив перейти на помісячну оплату, і зробити це в Херсоні, щоб не платити зайвого. Незважаючи на те, що я відразу оплатив за місяць наперед, «Київстар» справно знімав з мене поденну оплату.

Коли я звернувся до херсонського офісу «Київстар», поважна пані років 35, яку адміністратор чомусь називав «дєвушка», мені пояснила, що, таки-да, я «сам-дурак».

«Дєвушка» визнала, що гроші з мене зняли незаконно, «па ашибке», але навідріз відмовилася мені їх повернути. Після чого написала звернення в центральний офіс. Через тиждень мені прийшло повідомлення, що «ашибка» ліквідована, чому я, з точки зору менеджерів «Київстару», мав би, напевно, сильно зрадіти.

Коли я, будучи розбещеним багаторічним досвідом спілкування з приватними компаніями цивілізованих країн, тобто – ідіотом в трактуванні «Київстару», прийшов в офіс за своїми грошима, які мені, за всіма традиціями світового капіталізму, «Київстар» мав би повернути з вибаченнями, адміністратор офісу мені м′яко натякнув, що звик працювати з «сам-дураками», але такого дурного ще не бачив.

ДЕ Ж ЦЕ ВИДАНО, ЩОБ «КИЇВСТАР» КОМУСЬ ПОВЕРТАВ ГРОШІ???

Логіка: «за помилки платить той, хто їх робить» в даному випадку виявилася не те що безсилою, а якоюсь недоречною. Принаймні, адміністратор так і не спромігся осилити її фундаментальної вагомості…

Така нетрадиційна орієнтація українського бізнесу (а я підозрюю, що з іншими агентами українського капіталізму в цьому сенсі я не знайомий тільки тому, що принципово й твердо не займаюся бізнесом в Україні) краще за будь-який колючий дріт з високовольтним струмом тримає тверезих і притомних людей на відстані гарматного пострілу.

Так що не Нідерланди – країна п…ів…

Йдеться не про копійки, які «Київстар» сумлінно витискає зі своїх клієнтів, справедливо розраховуючи, що пересічний сучукргромадянин не буде собі через них морочити голову.

Йдеться про те, чого в «щирого» сучукргромадянина наразі немає, а може й ніколи не було – про людську гідність.

Європейці поклали мільйони життів за те, щоб їх не вважали «сам-дураками».

В Україні питання так не просто не стоїть, але й існують усі передумови того, що воно ніколи так не стоятиме.

В країні, де соціальний паразитизм є символом життєвого успіху, сприймати ближнього інакше, ніж «сам-дурака», означає прирікати себе на соціальний ідіотизм.

Сказати, що ти людина, а не жебрак – означає позбавити себе засобів для виживання.

На чому «Київстар» і виживає.

Бо життя складається з дрібниць…

6 серпня я прийшов в той самий офіс з причини зняття плати за користування інтернетом.

Як мені пояснила «дєвушка» постбальзаківської конституції, плату з мене зняли цілком згідно тарифів «Київстару».

От тільки нюанс: ІНТЕРНЕТУ ВІД «КИЇВСТАРУ» В МЕНЕ НЕМАЄ, НІКОЛИ НЕ БУЛО, І Я НЕ ПЛАНУЮ ЙОГО ПРИДБАТИ.

Мало того: на моїй «Нокії» зразка 2007 року інтернетом користуватися можна хіба що теоретично.

Це, звичайно, глибоко дратує всілякого роду нав′язувачів «гаджетного» непотребу. Та й сучукробиватель ніяк не може збагнути, що мобільний телефон для людини, в якої немає проблем ні з грошима, ні з самоповагою, в якої є планшет, ноутбук і супершвидкісний інтернет для повсякденного вжитку, є набагато зручнішим та приємнішим в користуванні, ніж будь-який смартфон з масним розбитим екраном.

Старі добрі мобілки сьогодні в тренді у мільярдерів. Західних, звичайно…

В Україні, однак, принаймні в «Київстарі», людей сприймають переважно, як «сам-дураків».

Бо на моє звернення з приводу незаконності стягнення плати за користування інтернетом, якого в мене на телефоні немає й бути не може, вже 10 серпня прийшла вичерпна відповідь (цитую дослівно): «Шановний абоненте! Складнощів з роботою інтернету по Вашому не виявлено. З повагою, Київстар»

Той, хто написав «відмазку», не випадково пропустив слово після «Вашому». В питаннях продукування подібного роду «творів» він, очевидно, професіонал. Такі помилок не роблять. Їм за це платять.

«Включати дурку» – основний спосіб в суч. Україні уникати відповідальності в ситуаціях, в яких в будь-якій цивілізованій країні її уникнути неможливо.

Не тому, що європейці, японці чи американці дурніші від українців, швидше навпаки: природній прагматизм і глибокий історичний досвід вже давно переконали тамтешніх громадян, що першим дурнем є завжди той, хто намагається зробити дурня з когось.

Йдеться не про копійки, які для «Київстару» однозначно вартніші, ніж власний імідж. Йдеться про рівень сприйняття. Для декого бути дурнем – почесно і вигідно: дурних в Україні люблять і поважають, як ніде більше. Дурням в Україні дають пільги та субсидії, їх звільняють від військового обов′язку та кримінальної відповідальності.

При цьому, непрохідна тупість в суч. Україні ні не заваджає її бенефіціару отримувати високі посади, ні не перешкоджає «прихватизовувати» мільярди.

Тоді як для пересічного жителя будь-якої цивілізованої країни бути дурнем – означає бути маргіналом, а коли тебе хтось намагається таким зробити – це сприймається як огидний злочин і виклик.

Як плювок в лице.

Тому той, хто таким займається, завжди втрачає незрівнянно більше, ніж виграє.

І в цьому – основна різниця між сучасними українцями та народами Європи.

Можливо, в українців є свій оригінальний історичний шлях, і колись, в далекому майбутньому, він виявиться більш ефективним, ніж банальний культурний прогрес.

Але те, що спостерігається зараз, примушує в цьому сильно сумніватися.

В той час, як цивілізовані країни реалізовують амбітні футуристичні проекти, Україна невпинно та надійно деградує й опускається, хиріє й занепадає.

Основною причиною є генетичне сприйняття сучукраїнцями ближнього, як самого себе – лоха, дурня, дебіла, простіше кажучи – «сам-дурака», якого не обманути – себе принизити.

Від цього стартують усі інші процеси суспільного життя.

Клієнтська політика «Київстару» є цікавою насамперед тому, що це – велика компанія, в якій працюють тисячі українців-клерків, і яка має справу з мільйонами українців-клієнтів. Ця компанія існує вже добрих двадцять років, тому все, що вона робить зараз – це результат відпрацьованої бізнес-політики, практичного досвіду та глибокого знання психології сучукробивателя…

І це важливо: все-таки від великої та відомої фірми очікуєш дещо іншої поведінки, ніж від продавців на базарі, що «забувають» поміняти ціну на електронних вагах, більш «європейської», чи що… Стереотипи, однак…

Інша велика українська компанія – «Укрзалізниця» – в сенсі досвіду та потужності дасть «Київстару» безперечну фору, однак в жодному випадку не виходить за межі сучукрумовностей.

30 червня в Одесі я мав нагоду купувати квиток, ціна якого виявилася 78 гривень 10 копійок.

Однак, з поданих мною 80 гривень перезріла «дєвушка» пудів на шість у чистій випрасуваній уніформі за касовим віконечком решти не нарахувала.

Втім, коли вона побачила, що я не поспішаю звільняти місце для наступного в черзі і на її запитання, чого мені ще потрібно, кажу: «Решти», вона таки видала мені 1 грн. Мені ця ситуація стала видаватися кумедною: невже Бальцун набирає собі в касири кадрів, незнайомих з дробами й нездатних відняти 78,10 грн. від 80-ти?

Ще через якийсь час, побачивши, що я не поспішаю, «дєвушка» видала мені… 60 коп.

Наступний транш був у розмірі 20 коп., а остаточний – 10 коп.

За кожною передачею коштів «дєвушка» вибачалася й робила вигляд, що робить в голові складні математичні рівняння…

Спостерігаючи за цим, я мимоволі пригадав серпень 1994, коли, отримавши від знайомих українців 40 фальшивих доларів на дорогу, мусів добиратися до славного німецького міста Мюнхена «зайцем».

Ну не зовсім «зайцем»…

Останній етап від кордону до Мюнхена коштував тоді 55 марок, тоді як в мене залишалося лише 42. Про що я, після довгих вагань і сумлінь, чесно повідомив молоденькій білявій баварочці-касирці, що своїм вільним стилем одягу, невимушеністю поведінки та чарівним місцевим діалектом швидше нагадувала доньку станційного наглядача, ніж відповідальну посадову особу.

На що вона мені весело й безтурботно сказала: «Egal», що в даному контексті звучало як: «Не переймайся», і вибила мені квиток до Мюнхена…

Після подібних випадків легенди про «доброту та щирість» українців та «жлобство» німців (американців, шведів, французів – потрібне підкреслити) починаєш сприймати саме як легенди…

Так, в Україні здебільшого люблять нещасних, співчувають паразитам, годують всяку вуличну живність та асоціюють людську доброту з милостинею й собачими притулками.

В цивілізованих країнах голубів годувати, як правило, забороняють, а бездомних псів – присипляють. Скажімо, в Чикаго щороку – біля 70 тисяч.

До молодих і здорових паразитів ставляться, як до людей нижчого гатунку.

Кожному своє…

Коли людина, що не звикла до сучукраїнських умовностей, звертає на них увагу, то це в «щирих» українців викликає якщо не шок, то, принаймні, глибоке здивування наївністю співбесідника.

Тоді як в нормальної людини викликає шок те, як прийнято ставитися до людини в сучасній Україні.

І коли вона повертається до себе додому, то, виключно для того, щоб уберегти ближнього від нервових зривів і психологічних проблем, – вона щиро і чесно розповідає про все, що бачила у світі й, зокрема – в Україні.

І її ближній, отримавши інформацію з перших уст, а не заполіттехнолоджених ЗМІ, чимдуж біжить голосувати проти того, щоб шок став його повсякденною реальністю.

І якщо мене знайомі американці запитають про можливості бізнесу в суч. Україні – я їм щиро і правдиво розповім про те, що бачив і чув, і як мене сприймали.

Просто для того, щоб їм не доводилося в житті зазнавати досвіду, що таке бути «сам-дураком»…