Чого ми варті?

           Не хотілося б, щоб склалося враження, що я радію помилкам «мерської команди», проте є і очевидні речі, повз які неможливо пройти. І було б добре, якби усі громадяни міста були б більш принциповими і в той же час – більш організованими.

            При чому, скажу відверто, сьогодні у мене особисто претензій більше до нас, горожан, ніж до Ніколенка та його «команди». Давайте подивимось на нас самих збоку: по-перше: спланувати своє життя ми не можемо, заробити грошей нам не дають, а відстояти свої права у нас сміливості не вистачає, по-друге: кожен народ заслуговує свого правителя.

           Ось так ми і живемо: ходимо на роботу як на каторгу, додому як на роботу, а у вихідний – на свої городи як на виправні роботи. Залишається одна радість – за вечерею полаяти владу на кухні під самогоночку з огірочком. А наступного дня усе по-новій.

            У мене взагалі склалося таке враження, що в українського народу на генетичному рівні закладено відчуття раба. Такого собі безправного холопа, якого гнуть-гнуть, а він все гнеться і гнеться.

            Я не закликаю до революцій, з них толку мало. Проте відстоювати свої права просто необхідно. І неважливо чи це образа кондуктором в автобусі, чи це протизаконні дії влади. І при цьому необхідні лише декілька складових: впевненість у законності Ваших дій та принцип колективності. Адже неважливо кого чи що Ви захищаєте – себе чи просто посторонню людину. Бо сьогодні Ви, а завтра Вас. А якщо Вас (нас) буде колектив, громада чи народ, тоді ніхто і не посміє прийняти незаконне рішення або бездіяти.

            А може дійсно пора більш серйозно вивчати твори Шевченка, які і до цього часу не втратили своєї актуальності? Аж страшно як стають схожими шевченківські часи з нашими: з нашими Енгельгардами та панщиною.