Спогади Почесного громадянина Канева Миколи Кобелякського

20 жовтня ц.р. виповнюється рівно 75 років з того трагічного дня, коли п’яний німецький солдат під час фашистської окупації Дніпродзержинська у період Другої Світової війни перебив мені, дворічній дитині, хребет лише за те, що плутався під його ногами, мабуть, заважаючи йому поспіхом збирати його награбовані в Україні коштовні речі.

Важкий німецький, кований залізом, чобіт мало не привів мене до загибелі, та зробив з мене каліку на все життя. Для мене збили спеціальний дерев’яний щит, на якому я пролежав понад півтора роки в страшних нелюдських муках без допомоги лікарів, адже ці події трапились під час форсування Дніпра біля нашого міста. Сотні або й тисячі тяжко поранених радянських бійців терміново потребували оперативної медичної допомоги. Тож медикам було не до мене. Без жодного знеболюючого уколу чи навіть звичайної пігулки я терпів нестерпні болі, та обидві ноги мої були повністю паралізовані.

Лише після Дня Перемоги, наприкінці травня 1945-го, запрацювала обласна дитяча хірургічна лікарня у м.Дніпропетровськ, і мене в надзвичайно жалюгідному стані перевезли до неї. Фахові лікарі оглянули мене і винесли страшенний вирок: «Ця дитина більше не буде ходити своїми ногами».

Мій батько – розвідник партизанського об’єднання  полковника Д.Медведєва – загинув у 1944-у. У цій війні загинули всі (без виключення) чоловіки нашого роду – роду Кобелякських. Моя матуся виховувала свого 10-річного братика та на її руках мав опинитися і я – малий каліка. Мені ж хотілося як усім здоровим діткам бігати, стрибати, лазити по деревах... Натомість мене від ключиць до середини тазу «закували» у гіпс.

Цілими днями я міг лише слухати розповіді чоловіків, які провідували своїх синів, котрі лежали зі мною у 20-місній палаті. Усі вони були радянськими воїнами. Вони давали поради своїм дітям, а я слухав і усе «мотав на вус». Так, траплялись «неказкові» випадки, коли мужні воїни не хотіли залишатися на все життя каліками і не дозволяли лікарям ампутувати свої кінцівки. Ризикуючи померти від гангрени, вони мужньо боролися за своє повноцінне життя. І траплялись випадки, коли вони займались фізичними вправами на лікарняному ліжку і так посилювали кровообіг, що вдавалось забезпечити кровопостачання до своїх скалічених ніг. Таким чином декому вдавалося зберегти свої ноги від ампутування.

Я збагнув, що потрібно постійно робити такі фізичні вправи, щоб напружувати м’язи. Але для тренувань необхідно мати гантелі. Та де ж їх взяти? І які вони, ці гімнастичні гантелі? Мені не було і 5-ти років, коли я почав напружувати м’язи рук, тим самим посилюючи кровообіг у своєму скаліченому тілі.

Я не припиняв просити медичних працівників подарувати мені гантелі. Тож одна з найбільш сердечних санітарок принесла мені з дому те, що мала, – товстелезне видання Панаса Мирного «Повія». Важила ця книга близько1 кг! Саме вона і стала моєю першою «гантеллю», а також першою сходинкою до моїх майбутніх перемог і майбутніх нечуваних п’єдесталів.

Величезного формату книга потребувала своєї техніки підйому. Спочатку я тримав її у горизонтальному положенні. Коли відчув сили, почав тримати книгу однією рукою у вертикальному положенні, тобто «на попа». Навчився тримати і рівновагу. Сили мої росли, і я відчув потребу збільшити вагу своєї імпровізованої гантелі. Я вкладав між сторінок книги навчальні зошити. В ті часи папір у зошитах був значно товстішим, розрахованим на чорнила. Тож важив зошит понад50 г. Я добре відчував потребу своєчасно додавати потрібну вагу. Тож згодом моя «гантеля» перевищувала у вазі позначку2 кг.

Єдиною розвагою для 20-ти хлопчиків нашої палати було радіо. Радіоприймач висів на стіні і о 6 годині ранку, коли в кімнаті всі ще спали, я під час зарядки, яку вела Гордєєва, робив попередню розминку. Одна з передач, яку вів легендарний радіокоментатор Юрій Левітан, змінила все моє життя.

На початку 1946 наша країна вступила у Всесвітню федерацію важкої атлетики, й на чемпіонаті світу 1946 року наш український богатир із Києва Григорій Новак став першим радянським чемпіоном світу. Почувши цю новину, вся лікарня була у захваті. Я радів, мабуть, більше за всіх. Тож, коли наступного ранку під час обходу до нашої палати зайшли лікарі, я голосно заявив лікарям: «Будь ласка, вилікуйте мою зламану спину і поставте мене на ноги. І я обіцяю вам, коли підросту, обов’язково стану як Григорій Новак – чемпіоном та рекордсменом світу з підняття ваги!». «Будеш, синку, обов’язково будеш і чемпіоном, і рекордсменом світу! Ми лише вилікуємо твою спину!», - підтримали дружно всі лікарі. Лише на очах моєї лікарки з’явилися сльози.

На той час я не розумів природу тих жіночих сліз, значно пізніше зрозумів. Саме вона більш за всіх знала, що 4 роки, проведені у гіпсі, - це ще не все. Потім на мене ще одягнуть спеціальний протез – корсет на шнурках з металевими міцними шинами, який я повинен був носити на собі до виповнення 25 років; у школі в усіх класах мене будуть постійно звільняти від уроків фізкультури; жоден з тренерів з будь-яких видів спорту ніколи не прийме мене до своєї спортивної секції. Стати чемпіоном чи рекордсменом світу у мене не було жодного шансу. Але я ним став! Наперекір лікарським заборонам, без жодного свого наставника чи тренера.

Лише у віці понад 70 років я усвідомив, що просто не могла людина (я маю на увазі себе) після всього, що їй довелося витримати у дитинстві, підліткові та юнацькі роки, стати чемпіоном та рекордсменом світу. А ще, переживши у свої 69 років важкий інсульт (з паралічем лівої частини тіла), через якихось 2 роки вийти на важкоатлетичний поміст і встановити 5 рекордів світу, й не на один чи два підйоми, а втричі перевищити попередні світові рекорди. Це не те що нереально, а неможливо, навіть без жодного шансу! Тож побачивши мої 72 підйоми за 1 хвилину у Мінську, мене поздоровили всі присутні спортсмени і назвали «Містер права рука». Я перевершив свого кумира Григорія Новака за світовим рекордом – як і обіцяв лікарям у 1946 році.

Микола Кобелякський, майстер спорту міжнародного класу, багаторазовий чемпіон і рекордсмен світу, заслужений тренер з гирьового спорту, почесний громадянин міста Канів