Річниця героїчного чину українця

21 січня об 11.30 на Тарасовій Горі в Каневі традиційні заходи до чергової річниці героїчного чину українця, націоналіста Олекси ГІРНИКА, що самоспалився в знак протесту русифікації України.

Олекса Миколайович Гірник (28 березня 1912, Богородчани — 21 січня 1978, Канів) — український дисидент, політв'язень, Герой України. 21 січня 1978 р., у переддень 60-ї річниці проголошення самостійності України Центральною Радою (22 січня 1918) вчинив акт самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації України. Інформація про цей вчинок замовчувалася за роки радянської влади.
Олекса Гірник народився в родині бойків- верховинців, його батько і дід були відомі завдяки просвітницькій роботі в регіоні. Олекса спочатку вчився в польській школі, а пізніше в українській гімназії у Станіславові, яку закінчив 1933 р. Олекса вирізнявся активним, сміливим характером. Він належав до «Пласту», «Просвіти», молодої організації ОУН, працював у «Соколі». Після гімназії батьки хотіли, аби син продовжив навчання в семінарії, але він пішов працювати в організацію «Сокіл», де очолював загін пластунів. Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії. За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України 25 березня 1937 р. був засуджений до п'яти років в'язниці. Покарання відбував у концтаборі в Березі Картузькій, у таборах Львова, Кракова, Тарнова. У 1939 р. під час німецького вторгнення до Польщі втік із в'язниці.
17 вересня 1939 р. у Станіславові на вокзалі Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяють поляків до товарних вагони на висилку. Плач жінок, крик дітей… Кинувся на їх захист і, звісно, був заарештований, хоч чинив одчайдушний опір. 11 листопада 1939 р. його засудили на вісім років концтаборів і п'ять років позбавлення прав. покарання відбував у Норильську та Магадані. 1948 року О. Гірник повернувся до Калуша Станіславської(нині Івано-Франківської) області.
Одружився з Кароліною Іванівною Петраш, яка теж була у засланні. У 1950 р. народився син Маркіян, а в 1954 р. — Євген. Спочатку працював на місцевому цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером. Усі роки дуже переймався долею України, її культури й мови. Таємно від усіх упродовж чотирьох років писав від руки листівки проти русифікації, які супроводжував цитатами з Шевченка. Уже в січні 1978 р. вирішив вчинити акт самоспалення, зокрема у листі до дружини він писав: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».