«Вони боролися, щоб ми перемогли»

«Ми чинно своє  одробили на ратному полі.
Нам легко, бо ми уже пам’яттю стали, мов клени.
Дивіться ж, нащадки: в долоні синівської долі
Вручаємо світ ми і наші високі знамена.»

         (Борис Олійник «На березі вічності»)

Дорогі Канівчани!

    Завтра одне із найвеличніших  свят нашого народу і кожного роду зокрема. Свято Великої Перемоги! Свято, що дало можливість з’явитися на світ нам і нашим дітям, онукам, правнукам. Згадайте в ці дні своїх членів родини, яким випала доля пройти шляхами тієї війни. Для них вона була і Великою , і Вітчизняною, і Світовою. Воля до перемоги у них була вищою за бажання вижити. Вони боронили свій дім, свій рід, свою родину. Вони були і залишаються  гордими своєю особистою причетністю до Перемоги.

   Попри особисту недолю і прикрі історичні скрути, святість Роду і Батьківщина були для них понад усе. Почуття національного  самозбереження було ціннішим за власне життя.

«Не співайте про нас, що хоробро ми билися.
Не кажіть, що ми линули наче орли, -
Ми од куль од ворожих по полю стелилися,…
Щоб  Ви сьогодні щасливо жили.»

   Ці слова Андрія М‘ястківського найкраще характеризують простоту і скромність найуспішнішого покоління  20 століття.

   Мільйонна армія була не із професійних військових, а із простих людей, відкритих, щирих, добрих, але готових завжди захищати свою родину. До них треба йти як до джерела, щоб напитися любові і шани до рідного дому, до України.

      Солдати Великої Вітчизняної … Їх у Каневі сьогодні залишилось семеро. Кожному давно за дев‘яносто. У здибленому війнами і революціями 20 столітті вони не втратили людяності і доброти.  Зносить океан часу останніх, незабутніх і непереможних людей. Тільки у 2019 році  шестеро учасників бойових дій відійшли у вічність. Останні роки їхнього житиття припали на моторошні часи української історії , виродження традиції святості  Роду, невизначеності, неповазі до всього, у тому числі і до них самих. Але і в цих обставинах вони ніколи не думали про свої інтереси, а лише про рідну Україну.

   Іван Пилипович Галушка кавалер чотирьох медалей  «За відвагу», багатьох орденів, доктор сільськогосподарських наук, в останні тижні свого життя говорив: «Мені  не жалко себе, шкодую, що залишаю такою спаплюженою Україну.»

   Досить часто згадую одну із останніх розмов із  Григорієм Маркіяновичем Куликом, кавалером «Ордена Слави» та медалі «За відвагу», після ознайомлення з його орденською книгою та звернувши увагу на запис – має право на пільги, я запитав: «Які пільги Вам передбачались?» Григорій Маркіянович  відповів : «У мене одна пільга, я залишився живим, інші пільги мене не цікавили. Я бачив тисячі смертей, а мені випало щастя повернутися додому, що ще треба?»

   Багато із Вас пам‘ятає Івана Панасовича Яременка. Коли на запитання чи страшно було на війні він відповів: «Страшно. Але в такі хвилини я бачив перед очима маму, тата, весь рід. І страх проходив. Я не думав про своє життя, я захищав їхнє». Іван Панасович  кавалер «Ордена Слави», «Червоної Зірки», медалі «За відвагу».

   Можна дуже багато розповідати про кожного із учасників бойових дій, всі вони достойні нашої пам’яті. Вони були яскравими особистостями , їх об‘єднувала велика любов до свого Роду до Батьківщини. Це були люди які без сумніву вірили у Перемогу і щасливе майбутнє.

    Дорогі Канівчани щиро вітаю Вас із святом Великої Перемоги!  І мілким дріб‘язком  сьогодні стає балаган коли, що і як святкувати, кого поминати і за ким сумувати. Пам’ять про всій рід – найголовніше.

«Пам’ять – це совість,
Пам‘ять – це мірило буття,
Пам‘ять не дає померти, 
Хто не має пам’яті, той мертвий!»

(Юрій Іллєнко)

З повагою, Василь Тулін